Українська література » Фентезі » Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Читаємо онлайн Одержима - Марина та Сергій Дяченко

«Ги. Ні, не айс».

«Не зрозумів. Тобі про Пратчета поговорити чи ще щось?»

— Це далеко, — сказав демон, спостерігаючи за її роботою. — Оцей — на іншому кінці міста. Малоймовірно.

Ірина подивилася на карту Яндекса. До цього моменту в неї вималювалися п’ять претендентів, п’ять точок на карті, всі більш-менш у межах району. Шостого, про якого говорив демон, вона з жалем відкинула.

«Яка ти на вигляд? Як тебе впізнати?»

Ірина подивилася на фотографію, взяту за аватарку.

«Мені шістнадцять років… Волосся русяве… Я буду в білій сукні, у руці — рожева лілія. Двадцята нуль-нуль, місце ти знаєш, бай, котику».

Перевела подих. Нервово потерла долоні, глянула на годинник. П’ятниця, вечір, затори…

— Їдьмо, — сказала вона демонові.

І вразилася на секунду.

Він дивився на неї, як подорожній, замерзаючи, дивиться на вогник, що раптом замерехтів у пітьмі.


* * *

Скутер ревів, пробиваючись крізь потік машин. «На наступному повороті поверніть праворуч», воркотів у навушниках голос навігатора.

Біля «Макдональдса» чекала когось на свіжому повітрі зграйка підлітків. Хлопці крутили головами: очікувалося прибуття Іринки, у білій сукні, з рожевою лілією.

— Тут його нема, — сказав демон.

Ірина, не сперечаючись, набрала на навігаторі нову адресу й знову завела мотор. Демон сів у неї за спиною; мовчки, небезпечно маневруючи, іноді пролітаючи крізь двори, вони прибули на наступну точку.

Тут, у «Шоколадниці», сидів самотній товстий хлопчик і калатав соломинкою в келиху дуже солодкого на вигляд коктейлю. Для певності Ірина пройшлася по рядах між столиками: народу було багато, і жодного підлітка-очкарика.

— Тут його нема, — сказав демон.

— Поїхали.

Поволі стемніло. Закінчувався день. На місце завтра неминуче підступало сьогодні.

У «Старбаксі» сиділи підлітки, але, очевидно, нікого не чекали.

— Цей не прийшов, — сказала Ірина. — Покликав і не прийшов, от зараза.

— Може, спізнився? — припустив демон. — Почекаємо?


* * *

Антон стояв біля підземного переходу, ховаючись за кіоском із газетами. Жінка приїхала на тому ж скутері; цього разу на ній були джинси й куртка, волосся зібране у хвіст, вона нічим не нагадувала Працівника Народної Освіти і вже тим пач не нагадувала зворушливу дівчинку з аватарки. Вона стояла до нього впівоберта, не помічаючи, і він чудово бачив, як вона говорить сама з собою.

«Чи в неї все-таки гарнітура? Такий крихітний навушник і непомітний мікрофон, що, навіть пригледівшись, не можна їх побачити?

Тоді вона не божевільна. Тоді вона навіщось шукає хлопчика, який читав у метро Пратчета. Саме вчора, саме в четвер.

Навіщо? Чи є цьому хоч яке-небудь правдоподібне пояснення? Може, підійти до неї й прямо спитати, що треба?»

Боліли побиті ноги й боки. Антон позадкував, потихеньку відсуваючись, і пірнув у підземний перехід; він брів серед юрби, низько схиливши голову, і прагнув одного — зникнути. Вимкнутись.

Він так утомився.

— Він не прийде, — сказала Ірина. — Нема часу. Поїхали.

У мовчанні вони від’їхали від «Старбаксу» й одну за одною перевірили ще дві точки. Іринку чекали там і там, але жоден із підлітків не був схожий на «хлопчика в окулярах».

Коли з’ясувалося, що й цього разу улову не буде, демон осів, мов здихаюча медуза.

— Ще не вечір, — сказала йому Ірина.

Хоч було зрозуміло, що саме вечір, і вечір п’ятниці. Кав’ярні й ресторани, клуби й лавочки біля під’їздів, клаптики під липами й дитячі майданчики — все раділо вересневому теплу, кінцю робочого тижня та довгоочікуваній темряві. Горіли ліхтарі, світилися вогники сигарет, світилися очі молодих і зрілих людей, які любили осінь, які чекали бабиного літа.

До самогубства залишалася доба з гаком. Здавалося б, повно часу, щоб знайти одного хлопчиська…

— Як би я жив, — бурмотів демон за спиною в Ірини. — Як би я жив, щодня, щосекунди…

Мотор заглушав його слова, але, пригальмовуючи на перехрестях, Ірина знову й знову чула:

— Як би я жив… Ух, як би я…

Ірина повернула у двір, аби скоротити шлях до будинку. Цієї миті звідкись із темряви, щойно підсвіченої ліхтарями, на швидкості кілометрів п’ятдесят з’явився чорний мере.

Ірина крутнула і влетіла в клумбу.

Мере пізно загальмував і в’їхав мордою в металеву огорожу. Почувся скрегіт.

Одночасно розчинилося четверо дверей.

— Ти що це, суко, робиш?!

Ірина, тремтячи, насилу сповзла із сидіння. Вона не встигла злякатися — але в кров випорснувся адреналін, і жах прийшов секунди через дві після повної зупинки. У темряві вона не могла зрозуміти, що зі скутером, і що з її коліном, і що з головою, якій теж дісталося.

Загорілося чиєсь вікно просто над головою. Троє молодих мужиків у шкіряних куртках і дві їхні подруги, матюкаючись, вискочили на клумбу, і фарбована блондинка першою завдала удару:

— Ах ти тупа пи…

Її кулак врізався Ірині у вилицю, дуже точно й боляче, по-боксерськи; у цей момент відьмине тіло перестало їй належати.

Вона блокувала наступний удар, провела підсічну й жбурнула блондинку, наче важку ляльку, просто на її подругу, яка не билася, але бридко лаялась.

Упали обидві, чавлячи собою осінні квіти.

Чоловіки, що на мить було сторопіли, заревли в три голоси й кинулися на Ірину.

Неквапливо, мов десантник у кіно, вона дала зісковзнути невдалому захвату, пірнула під удар, перехопила чиюсь м’язисту руку й провела прийом. Чоловік повалився на жінок, що вовтузились у темряві. Двоє інших, ще не зрозумівши, що сталося, знову кинулися на Ірину, збираючись її покарати; вона розкидала їх, як герой фільму про каратистів.

І отямилася, відчуваючи, що все тіло болить, суглоби ниють,

Відгуки про книгу Одержима - Марина та Сергій Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: