Одержима - Марина та Сергій Дяченко
«Ги. Ні, не айс».
«Не зрозумів. Тобі про Пратчета поговорити чи ще щось?»
— Це далеко, — сказав демон, спостерігаючи за її роботою. — Оцей — на іншому кінці міста. Малоймовірно.
Ірина подивилася на карту Яндекса. До цього моменту в неї вималювалися п’ять претендентів, п’ять точок на карті, всі більш-менш у межах району. Шостого, про якого говорив демон, вона з жалем відкинула.
«Яка ти на вигляд? Як тебе впізнати?»
Ірина подивилася на фотографію, взяту за аватарку.
«Мені шістнадцять років… Волосся русяве… Я буду в білій сукні, у руці — рожева лілія. Двадцята нуль-нуль, місце ти знаєш, бай, котику».
Перевела подих. Нервово потерла долоні, глянула на годинник. П’ятниця, вечір, затори…
— Їдьмо, — сказала вона демонові.
І вразилася на секунду.
Він дивився на неї, як подорожній, замерзаючи, дивиться на вогник, що раптом замерехтів у пітьмі.
* * *
Скутер ревів, пробиваючись крізь потік машин. «На наступному повороті поверніть праворуч», воркотів у навушниках голос навігатора.
Біля «Макдональдса» чекала когось на свіжому повітрі зграйка підлітків. Хлопці крутили головами: очікувалося прибуття Іринки, у білій сукні, з рожевою лілією.
— Тут його нема, — сказав демон.
Ірина, не сперечаючись, набрала на навігаторі нову адресу й знову завела мотор. Демон сів у неї за спиною; мовчки, небезпечно маневруючи, іноді пролітаючи крізь двори, вони прибули на наступну точку.
Тут, у «Шоколадниці», сидів самотній товстий хлопчик і калатав соломинкою в келиху дуже солодкого на вигляд коктейлю. Для певності Ірина пройшлася по рядах між столиками: народу було багато, і жодного підлітка-очкарика.
— Тут його нема, — сказав демон.
— Поїхали.
Поволі стемніло. Закінчувався день. На місце завтра неминуче підступало сьогодні.
У «Старбаксі» сиділи підлітки, але, очевидно, нікого не чекали.
— Цей не прийшов, — сказала Ірина. — Покликав і не прийшов, от зараза.
— Може, спізнився? — припустив демон. — Почекаємо?
* * *
Антон стояв біля підземного переходу, ховаючись за кіоском із газетами. Жінка приїхала на тому ж скутері; цього разу на ній були джинси й куртка, волосся зібране у хвіст, вона нічим не нагадувала Працівника Народної Освіти і вже тим пач не нагадувала зворушливу дівчинку з аватарки. Вона стояла до нього впівоберта, не помічаючи, і він чудово бачив, як вона говорить сама з собою.
«Чи в неї все-таки гарнітура? Такий крихітний навушник і непомітний мікрофон, що, навіть пригледівшись, не можна їх побачити?
Тоді вона не божевільна. Тоді вона навіщось шукає хлопчика, який читав у метро Пратчета. Саме вчора, саме в четвер.
Навіщо? Чи є цьому хоч яке-небудь правдоподібне пояснення? Може, підійти до неї й прямо спитати, що треба?»
Боліли побиті ноги й боки. Антон позадкував, потихеньку відсуваючись, і пірнув у підземний перехід; він брів серед юрби, низько схиливши голову, і прагнув одного — зникнути. Вимкнутись.
Він так утомився.
— Він не прийде, — сказала Ірина. — Нема часу. Поїхали.
У мовчанні вони від’їхали від «Старбаксу» й одну за одною перевірили ще дві точки. Іринку чекали там і там, але жоден із підлітків не був схожий на «хлопчика в окулярах».
Коли з’ясувалося, що й цього разу улову не буде, демон осів, мов здихаюча медуза.
— Ще не вечір, — сказала йому Ірина.
Хоч було зрозуміло, що саме вечір, і вечір п’ятниці. Кав’ярні й ресторани, клуби й лавочки біля під’їздів, клаптики під липами й дитячі майданчики — все раділо вересневому теплу, кінцю робочого тижня та довгоочікуваній темряві. Горіли ліхтарі, світилися вогники сигарет, світилися очі молодих і зрілих людей, які любили осінь, які чекали бабиного літа.
До самогубства залишалася доба з гаком. Здавалося б, повно часу, щоб знайти одного хлопчиська…
— Як би я жив, — бурмотів демон за спиною в Ірини. — Як би я жив, щодня, щосекунди…
Мотор заглушав його слова, але, пригальмовуючи на перехрестях, Ірина знову й знову чула:
— Як би я жив… Ух, як би я…
Ірина повернула у двір, аби скоротити шлях до будинку. Цієї миті звідкись із темряви, щойно підсвіченої ліхтарями, на швидкості кілометрів п’ятдесят з’явився чорний мере.
Ірина крутнула і влетіла в клумбу.
Мере пізно загальмував і в’їхав мордою в металеву огорожу. Почувся скрегіт.
Одночасно розчинилося четверо дверей.
— Ти що це, суко, робиш?!
Ірина, тремтячи, насилу сповзла із сидіння. Вона не встигла злякатися — але в кров випорснувся адреналін, і жах прийшов секунди через дві після повної зупинки. У темряві вона не могла зрозуміти, що зі скутером, і що з її коліном, і що з головою, якій теж дісталося.
Загорілося чиєсь вікно просто над головою. Троє молодих мужиків у шкіряних куртках і дві їхні подруги, матюкаючись, вискочили на клумбу, і фарбована блондинка першою завдала удару:
— Ах ти тупа пи…
Її кулак врізався Ірині у вилицю, дуже точно й боляче, по-боксерськи; у цей момент відьмине тіло перестало їй належати.
Вона блокувала наступний удар, провела підсічну й жбурнула блондинку, наче важку ляльку, просто на її подругу, яка не билася, але бридко лаялась.
Упали обидві, чавлячи собою осінні квіти.
Чоловіки, що на мить було сторопіли, заревли в три голоси й кинулися на Ірину.
Неквапливо, мов десантник у кіно, вона дала зісковзнути невдалому захвату, пірнула під удар, перехопила чиюсь м’язисту руку й провела прийом. Чоловік повалився на жінок, що вовтузились у темряві. Двоє інших, ще не зрозумівши, що сталося, знову кинулися на Ірину, збираючись її покарати; вона розкидала їх, як герой фільму про каратистів.
І отямилася, відчуваючи, що все тіло болить, суглоби ниють,
