Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Скільки тобі років? — запитав демон.

— А ти що, не знаєш?

— Ні.

— Тридцять один!

— Про дітей ніколи не думала?

— А нащо про них думати? Їх треба або робити, або ні! Я народжу — ти будеш мене утримувати? Будеш чи ні?

— Ні, — сказав демон.

— Тоді стули рота і не… пищи.

Демон заплющив очі. Ірина знову перевірила пошту. Подивилася на годинник: пів на сьому вечора.

— П’ять годин лишилося, — сказав демон. — А-а, все одно…

Він змінив позу, підтягнувши коліно до живота:

— А в мене були діти. Точніше, є. І вони досі не знають, що я мертвий.

Антон ішов, відчуваючи пістолет тілом. Раз у раз торкався кобури — крізь полу куртки. Розумів, що привертає цим увагу, але не міг стриматися.

Увесь світ став хворобливо-яскравим. Кожний люк, пофарбований у жовте, кожен кущ і світлофор сприймалися по-іншому. Проїжджали машини, і кожен відблиск на їхніх боках бив по нервах.

Він підійшов до кіоску, де торгували напоями, і попросив пива.

— Дітям не відпускаємо, — нахабно заявила літня тітка-продавчиня.

— Мені вісімнадцять.

— Не мороч голову!

Антон прискалився. Продавчиня аж сахнулася від його погляду, а він же тільки уявив, як витягне зараз ствол і рознесе їй голову впритул…

— Фархаде! — покликала тітка когось із глибини кіоску. Антон одійшов, відчуваючи, як пульсує бік, що притисся до пістолета.

Біля тротуару зупинився мотоцикл. Хлопець, одягнутий у косуху, неквапно йшов до кіоску; Антон зціпив зуби. Пістолет на боці робив його відчайдушним.

— Слухай, — довірливо звернувся він до мотоцикліста, — я права забув, а вона мені пива не продає… Візьми мені «Балтику», добре?

— «Балтику»? — хлопець гмикнув. — Ну добре…

Антон тицьнув йому гроші. Хлопець повільно купував, довго вибираючи, крекери, чипси, воду; нарешті, закінчив і відійшов від кіоску, простягаючи Антонові пляшку:

— На, братане. Тільки не пий на вулиці, бо заметуть тебе разом із «Балтикою».

— Ага, — Антон зрозумів, що йому ніде діти пляшку. Пройшов ще сто метрів, щоб не бачити більше осоружної продавчині, купив поліетиленовий пакет в іншому кіоску. Сховав пляшку. Подався до метро.

На півдорозі він трохи злякався, але повертатися було пізно.

Хлопчик пішов на вечірку. Дорослий хлопчик. Єдиний сенс її складного, нудного, тривожного життя.

Жінка витерла стіл. Чистота, яку вічно наводив Антон, спершу тішила, потім почала лякати. Вона хотіла показати його… психологові, чи що. Та, по-перше, не було зайвих грошей. А по-друге, вона боялася всього, пов’язаного з префіксом «психо». Антон нормальний, цілком нормальний. Любить чистоту? Та невістка «спасибі» скаже.

Вона знову витерла стіл — підсихаючи, він укривався некрасивими плямами. Як Антонові вдається прибрати так, щоб усе блищало?…

Вона зайшла до кабінету покійного чоловіка. Постояла, дивлячись на портрет над столом.

Зайшла до синової кімнати. Обережно, намагаючись нічого не зачепити на столі, вмостилася перед монітором. Увімкнула комп’ютер. Відкрила свою поштову скриньку; нічого, крім розсилки з магазину, де вона колись заповнила рекламну анкету…

Відкрила свій акаунт у «Живому Журналі». Фотографії собак і котиків у френдстрічці, стародавні листівки, краєвиди Петербурга…

І дивне повідомлення з фотографією хлопчика, «…асистент по акторах режисера Тимура Бекмамбетова. Я шукаю хлопчика, зображеного на фото, щоб запросити на проби на головну роль у новому фільмі. Якщо хтось знає адресу, або телефон, або ім’я цього хлопчика, повідомте мені на мейл…»

Мама, не вірячи своїм очам, довго вдивлялася у фотографію. Жарт чи що? Не схоже… Кому треба так жартувати?

У дитинстві вона мріяла стати актрисою. Ворота кіностудії були для неї дверима в рай — назавжди зачиненими. Моментально сп’янівши від слів — «проби… головна роль…» — вона написала на мейл, зазначений у повідомленні: «Хлопчика звуть Антон Нечаєв, шістнадцять років. Домашній телефон…»

Вона додала сім цифр і, щойно надіславши листа, вперше завагалася.

— Як це — вони не знають?!

— Тіла не знайшли. Я не хотів, щоб… Одним словом, я хотів просто зникнути. Розчинитися.

— О Господи…

— Тому моє тіло лежить у залитому водою кар’єрі. На дні. Дружина, звісно, вже все зрозуміла. Але для дітей я поїхав у відрядження.

— Дорослі діти?

— Сім і вісім, рік різниці.

— О Господи… Чому?!

— Не питай. Я помилився, Ірино. Я страшенно помилився. Тепер я знаю, як треба жити!

Цокав годинник.

— То ти — привид? — Ірину почало трясти. — Невпокоєний… дух? Що треба зробити, аби ти впокоївся?

— Нічого! — демон блиснув очима. — Нічого не треба робити, нічого зробити не можна! Ти не можеш навіть знайти хлопчика, знайти хлопчика в місті, ти нічого не можеш, відьмо, краще б ти дала мені спокій…

— Краще б я дала тобі спокій, — жовчно сказала Ірина. — Ти справедливий, нема слів…

Демон устав і вийшов на кухню. Ірина прислухалася: він міг зникнути, як минулого разу. Запросто взяти і зникнути.

Вона зітхнула. Знову перевірила пошту.

Прийшов один-єдиний лист: «…Хлопчика звуть Антон Нечаєв… Домашній телефон…»

— Олегу! — від її крику задеренчали шибки. — Є! Є, ось він! Скоріше!

Антон вийшов з метро і розгорнув видрукувану карту. Десь тут, серед старих дев’ятиповерхівок, ховався будинок Варварчиної бабусі. Антон гадки не мав, хто така ця бабуся, а про саму Варварку знав тільки розмір її грудей — четвертий.