Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Я не брав вашого поганого айфона, — Антон говорив, звертаючись до Аліни, не помічаючи, що дуло пістолета дивиться їй у груди. — Аліно, я не брав, це він мені підсунув у кишеню! Бери, якщо хочеш…

У цей момент у блідій, застиглій, очманілій кімнаті відбувся невеликий рух: Піня, вищирившись, ступив убік і затулив собою Аліну. Став між нею й пістолетом.

Скутер петляв у дворах.

— Минай поворот! — кричав демон Ірині на вухо. — Тут ґрати, ми не проїдемо!

Вона розвернулася майже на місці. Завищали покришки, роблячи чорним асфальт.

Десь далеко почулася сирена — чи то міліцейська, чи то «швидкої допомоги».

Вони стояли, дивлячись на нього застиглими масками замість облич. Антон здивовано дивився на Піню; цей гад, провокатор, по-справжньому загородив собою Аліну!

Від Антонового пістолета!

Вона цього не забуде…

— Викликайте ментів! — несамовито крикнула Варя десь у передпокої. — Він довбонутий, він усіх переб’є!

— Я не брав цей айфон, — сказав Антон, дивуючись, що це ще має значення. — Я не брав. Піня — він мені підкинув!

Піня стояв зелений, із крапельками поту над верхньою губою. «Він страшенно хоробрий, — подумав Антон. — Він чоловік».

Вона цього не забуде.

Треба було сунути руку в кишеню й витягти клятий айфон. Але не було сили.

— Я не брав цей айфон!

Тепер вона дивилася на нього, як на скаженого пса. Гірше — як на злодійкуватого шакала, який сказився, але так і не став грізним. Аліна ховалася за Пінину спину, вчепившись у його плечі, тихенько підвиваючи. Чи це вона так плакала?

Антон пройшов до дверей. Від нього задкували, як від чумного. У дверях він зупинився й обернувся:

— Ви всі…

Рука, корячись темному внутрішньому наказу, сама собою зігнулась, і ствол уперся в скроню. Антонові страшенно сподобалося, як змінились очі навколо нього; так, вони змінились. У них, як і раніше, був жах, але іншого роду.

Аліна теж дивилася — тепер без відрази. Тепер усередині її очей запалився вогник, схожий на співчуття; чи зможе вона коли-небудь забути цю сцену?

— Ви всі, — сказав він, дивлячись їй у вічі, — ви мене запам’ятаєте.

Він замружився. Напруга й образи останніх днів, духота цієї кімнати й електрична музика, пиво, піца з ковбасою, що стоїть у горлі, — і діра на стелі. І виття сирени. Тепер його посадять до колонії, знущатимуться, уб’ють, як батька…

Він вистрілив.

Але за мить до пострілу щось налетіло ззаду й сильно штовхнуло його вперед, вибиваючи з руки зброю.

— Іринко, ходімо, тобі не треба тут бути.

— Зараз.

Вона не могла йти. Розбите коліно горіло вогнем після пробіжки поверхами, після воротарського кидка за мить до пострілу.

— Ірино, ходімо.

Уже приїхала «швидка». От-от з’явиться міліція. Там, у квартирі, залишилися перелякані підлітки, хлопець, що стікав кров’ю, пістолет, гітара й барабан, підсилювач, колонки, піца, чийсь ай-фон, що випав просто на підлогу. «На секунду раніше — і він би не постраждав, — думала Ірина. — Але на секунду пізніше…»

— Іро.

— Я йду.

Підлітки не наважились її затримати. Вона й сама була, як мара — невідома жінка, що з’явилася з темряви в критичний момент. Просто дуже швидка й дуже сильна жінка, яка опинилася в потрібну мить у потрібному місці. Від несподіваного сильного удару з руки самогубця вилетів пістолет…

Правда, постріл усе-таки пролунав.

Можливо, через багато років вони переповідатимуть цю історію дітям і клястимуться, що бачили янгола…

Скутер завівся одразу. Виїжджаючи з двору, вони розминулися з міліцейською машиною.

— Подряпина, — бурмотів демон. — Він житиме… Залікують, житиме… Ірино!

Скутер хитнувся.

— Ірино, може, зупинимося?

— Я нормально.

— Ага…

Виїхавши на трасу, вона почула, як демон співає.

Він у маршовому ритмі співав старовинний романс чи навіть кілька романсів водночас. Він співав про життя, про білу акацію, троянди і хризантеми, про світанок над річкою й захід сонця над морем, і все це одразу, тут, зараз.

Він співав про життя.

Вона прийшла, ще молода, на вигляд благополучна, схожа на зайчиху, виховану лисицями. Стрижка, укладка, доглянуті руки — і жіночі розгублені очі:

— Чоловік у мене зник.

«Темне діло, — подумала Ірина. — Утік? Та від таких не тікають. Таким не бояться сказати: «Вибач, подруго, я закохався». Правда, може бути безліч обтяжливих обставин: майно, діти, спільні знайомі, кар’єра, робота…»

— Давно? — Ірина напустила на себе значущості.

— Невдовзі рік.

Ірина примружилась:

— Чому ж ти зразу до мене не прийшла? Ходила до шарлатанок, до самозванок усяких, поки слід загув?

Жінка ледь здригнула кутиками вуст: бінґо, відьмо. Ходила.

— Скільки я грошей на екстрасенсів витратила, — сказала візитерка майже без жалю, з самою лише втомленою тугою. — На провидців, на ясновидців…

— Багато побачили? — Ірина дозволила собі глузування в голосі.

Жінка втомлено похитала головою:

— Один сказав, що він живий, тільки повернутися не може. У психіатричній клініці, без імені. Я всі лікарні обдзвонила, об’їздила… Другий сказав — мертвий, і тіло пропало, не шукай. Третя каже — утік до Австралії. Як він міг утекти? Його закордонний паспорт у тумбочці як лежав, так і лежить… Та й не тікав би він, він дітей дуже любить.

Ірина стиснула губи. Колеги,