Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Він був хворий, — вела далі жінка. — Але з таким діагнозом, знаєте, роками живуть. Якщо ремісія. Не так, щоб упав і все. В останні дні він добре почувався…

«Вона не говорить про нього, як про чоловіка, — подумала Ірина. — 3 такими інтонаціями вона могла б розшукувати літнього родича — свекра, наприклад. Старшого зведеного брата».

— У вас діти?

— Сини, сім і вісім.

«Такі маленькі, — подумала Ірина. — Пізній шлюб?»

— Він уже був одружений? До вас?

— Ні, — твердо сказала жінка.

«Або ти нічого про це не знаєш», — подумала Ірина.

— Інші діти в нього є? Позашлюбні?

— Ні, — ще твердіше відповіла гостя.

І додала, помовчавши:

— Він мені сниться. Часто. Наче просить його знайти… То каже, щоб не шукала…

«Почуття відповідальності, — подумала Ірина. — Можна б її подоїти, щоб вона ще кілька разів прийшла… Але, найімовірніше, глухий номер. Якщо я її не здивую до печінок — наступного разу піде до іншої відьми. Не я в неї перша, не я остання».

— Я дітям кажу, що тато у… відрядженні, — жінка раптом схлипнула без сліз. Авжеж, минув майже рік, увесь цей час вона шукала, ходила, сиділа в лікарнях і в моргах, уже й найпекучіші сльози висохли.

Ірина подивилась на череп, ніби радячись. Побарабанила пальцями:

— Фото є?

— Ось, — жінка витягла фотографію, запечатану в прозорий файлик. Жанрова сценка на пікніку; Ірина побачила спершу двох хлопчиків в однакових синіх курточках, обабіч мангала, потім свою гостю у спортивному костюмі, на колодочці, і, нарешті, чоловіка в центрі знімка: він сміявся, дивлячись в об’єктив, тому впізнати його було майже неможливо.

Він сміявся. Ірина ніколи не бачила, щоб він хоч би всміхався.

— Олег?!

Заколихався вогник свічки. Похитнулися важкі портьєри. Ірина витріщалася, не вірячи очам, удивлялася в деталі: на чоловікові були світлі джинси й футболка з написом «Я люблю Лондон». Аристократично-неголені щоки. Блакитні очі — це ж треба, Ірина звикла, що вони сірі…

Гостя враз підтяглась, освітилася зсередини — ніби знову спалахнула давно припала пилом лампочка на ім’я Надія.

— Олег Васильович! — Ірина рідко коли почувалася такою значущою, значною й компетентною, і погляд, спрямований на гостю, сяяв, як фари далекобійної вантажівки. — Так, я можу тобі допомогти, голубонько, твій чоловік…

Її горло паралізувало. Марно спробувавши відкашлятися, продихатися, знову заговорити, Ірина озирнулась…

Демон Олег Васильович, бліда тінь живої людини з фотографії, стояв за її спиною, і обличчя в нього було таке, що Ірина заклякла.

— Жени її, — сказав демон крізь зуби. — І ні слова.

«Олегу, ти що?!» — хотіла було благати Ірина. Звуку не вийшло — вона тільки сплеснула руками. Стіл захитався, череп заперечливо хитнув кістяною головою.

— Жени її втришия і більше ніколи не приймай, — демон мигцем глянув на фотографію, і лице його перекривилося. — А якщо ні, то обирай: шпицю в око або руку до м’ясорубки.

Ірина закашлялась.

— Іди, — видихнула, не дивлячись на клієнтку. — Не повертайся.

— Ви що, ви його знаєте?! — клієнтка підвелася. — Ви назвали його на ім’я й по батькові!

— Іди, — Ірина кашляла, змахуючи з вій сльози. — Вимітайся!

— Геть, — підказав демон.

— Геть, — важко виплюнула Ірина.

— Я до міліції піду, — після паузи пообіцяла клієнтка. — Я скажу, що ви його впізнали, що ви знаєте, що з ним сталось і причетні…

— Геть!

Ірина щосили штовхнула стіл. Той перекинувся, оголюючи пластиковий кошик із відходами магічного ремесла, але Ірині було не до церемоній. Застрибав по підлозі череп, і, здається, щось від нього відпало. Полетіла свічка; цілу секунду Ірина була впевнена, що зараз усе запалає, наче в кіно, але свічка захлинулася воском і згасла.

Клієнтка задкувала до дверей. Іринине божевілля справило на неї враження.

— Іди! — Ірина зціпила зуби. — Швидше!

Клієнтка підняла з підлоги фотографію, запечатану у файлик, і вийшла, не озирнувшись. Крізь нещільно причинені двері відьма чула, як стривожено допитувалася Віка, як зачинилися вхідні двері, і все стихло.

— Не моє діло, звісно, але це, Ірино, занадто. Дивися, череп тріснув.

— Ну й фіг із ним.

— Скатерка вся у воску! А якби загорілася?

— Не загорілася ж.

— А могла б! І ця тітка пішла, знаєш… Хоч би вона ментів на нас не навела. Або податкову.

— Та нехай. Відкупимося.

— Раз відкупилися, два відкупились… Іринко, а що сталося?

Голова гула, й Ірина обхопила її обома руками:

— А що звичайно стається? Відпочити мені треба.

Віка скорботно похитала головою.

Ірина знала, що вона шукає роботу. Якби не дочка — Віка давно пішла б на менші гроші, але треба було оплачувати Дашиних репетиторів, і в перспективі світила плата за навчання, якщо дівчинці не вдасться вступити на бюджет.

Демонові плювати було на всі ці життєві обставини. Він стояв у кутку, схрестивши руки на грудях, і свердлив Ірину поглядом; Ірина не дивилася на нього — не тому, що боялася, а тому, що зневажала.

Усі мужики — падлюки. Навіть мертві мужики. Ці — особливо; ну чом би не розповісти нещасній жінці правду? Веселіше їй од цього не стане — але стане хоч би спокійніше. Хоч оплаче його й житиме далі. Вона ж, на відміну від самогубці, жива…

Ба ні! Йому плювати, що вона відчуває! Йому взагалі плювати на родину, на дітей — нічого дивного! Мужик вульгарний, натуральний, у всій своїй красі.

Припустімо, у самогубстві зізнаватися нелегко. Але ж виправдовують якось і самогубців! Потьмарення розуму, психічна хвороба, хіба мало що ще… Та й не вимагається зізнаватися! Просто