Одержима - Марина та Сергій Дяченко
Вона відійшла на кілька кроків, повернулася спиною до охоронця, навсібіч випромінюючи діловитість досвідченої медійної акули.
— Четверта п’ятнадцять, — нагадав демон.
— Я й так поспішаю! — закричала в слухавку Ірина. — Але не збираюся халтурити через поспіх! Хочу повноцінну сесію, а тут натовп! Ти домовлявся про ексклюзивний час, і де він?!
На відьму, проходячи повз неї, скоса глянув чужий оператор.
— Зміни тон, — порадив демон.
— Довіряй професіоналу! — гаркнула Ірина. — Або роби сам!
За сто кроків, на розі, зупинився мікроавтобус. Ірина насторожилась; велика делегація з букетами, з величезними коробками, з огидною статуєю, сповитою в целофан, висипала на узбіччя й заозиралася.
— Так, сюди, — Ірина рушила до них, запрошуючи помахом фотоапарата. — Поверніться, будь ласка, груповий знімок… Щоб усі букети було видно, будь ласка. Це для архіву, Едуард Васильович дуже просив… Увага в кадрі!
Люди слухняно стали величезною дугою, охопивши фотографа. Ірина ввімкнула камеру й побачила, що акумулятор видихається.
То й добре.
— Готово! Тепер за мною, будь ласка, давайте я допоможу нести…
Вона підхопила другий кінець статуї, яку тяг сам-один уже немолодий чоловік із задишкою — судячи з обличчя й одягу, дрібний чиновник.
— Ви звідки? — неголосно, але дуже діловито запитала його Ірина.
— Академія…
— Чудово. Так, панове телевізійники, тут у нас академія… Проходьте, проходьте!
Поки охоронець вишукував у величезному аркуші запрошених чужі прізвища, які йому викрикували в обидва вуха, Ірина протиснулася за хвіртку, волочачи подарункову статую — і заразом чоловіка в костюмі. Демон пройшов мовчки, запхнувши руки до кишень. Його ніхто ні про що не спитав.
— Туди, — Ірина невиразно махнула рукою, передаючи статую дарувальникові. І одразу переметнулася до незнайомих телевізійників, які монтували апаратуру.
— Вибачте, де тут можна підключитися? — чемно звернувся до неї оператор.
Ірина роззирнулася. Дівчина в білій блузці, з великим бейджиком «Оля» на грудях, спускалася широкими сходами величезного будинку.
— Оленько! Покажіть, будь ласка, гостям, де краще підключитися!
Фраза була зважена, як на аптекарських терезах. І оператор, і, з певною натяжкою, Оленька визнали інтонацію цілком доречною; Ірина відчула себе серфінгістом на краєчку хвилі — дуже важливо піймати темп руху, інакше впадеш.
Переміщуючись од групи до групи, всміхаючись, киваючи, вона помалу просувалася парадними сходами нагору. Це нагадувало маленьку модель кар’єри; пощастило, що тут сьогодні так багато людей. Двічі пощастило, що вони одне одного майже не знають. Обслуга думає, що я з делегацією, делегація — що я з телебачення, телебачення — що я з обслуги…
Зупинившись на верхніх сходах, вона могла бачити крізь скляні двері і весь двір, і більшу частину холу. У холі вже стояли столи із закусками та вином. Букети в стрічках і мереживі переповнювали величезні вази, пахло часником і трояндами. Метушилися дівчата з бейджиками. Щохвилини під’їжджали нові гості. Ірина уявила на мить, що все це свято, як кремовий торт, згорить і згасне за секунду — коли прийде та сама звістка.
А квіти не зів’януть. Вони стоятимуть, пам’ятаючи про свято, і завтра, і післязавтра, і в день похорону. І зріжуться нові — для вінків. І та сама юрба, тільки вже пригнічена й Чорна, з’явиться висловити співчуття…
Вона потрусила головою, витрушуючи депресію. «Я тут, щоб урятувати життя, — суворо нагадала собі. — Життя цьому ювілярові, якого всі так люблять… або прикидаються».
Хазяїн будинку, народний художник Раєвський, спускався внутрішніми сходами — без піджака, у світлій сорочці вільного крою. Він був худорлявим, підтягнутим, геть сивим. Очі дивилися привітно та м’яко, але тонкі губи зі зведеними кутиками викривали вольову, владну, до дикої впертості, до істерики свавільну натуру. Такі не те що до відьом не ходять — такі навіть поради ні в кого не питають, такі перестають зважати на чужу думку, щойно їм виповнюється три роки…
«Він ще нічого не знає», — подумала Ірина.
А може, ще нічого не сталося. А станеться через хвилину. Або зараз, у цей самий момент, стається…
їй було холодно, хоч день видався майже літній. Інші гості нишком розстібали піджаки, розпускали вузли краваток; делегація загадкової «академії», потрясаючи квітами й коробками, кинулася назустріч художникові. Ірина підібралася ближче; вислухавши привітання, хазяїн запросив усіх закушувати й обернувся до високого чоловіка в костюмі з метеликом:
— Аліса-свинятко не дзвонила? Уже скоро четверта, а обіцяла бути на другу!
* * *
О пів на п’яту юрбу гостей, що прибували й відбували, було допущено до виставкової зали. У центрі напроти входу містився знайомий Ірині портрет — дівчинка років чотирнадцяти, з каштановим чубчиком і рожевими щоками, з букетом бузку в руках. Портрет так і називався: «Аліса з бузком».
Ірина кілька разів обійшла залу проти годинникової стрілки, уважно розглядаючи картини. Більшість не справила на неї ніякого враження: нудні пейзажі, схожі на величезні цукеркові обгортки, сизі натюрморти в жанрі гламурного сюрреалізму, пафосні батальні фантазії; тільки трьом картинам удалося пробити її байдужість: портрет дівчинки з бузком біля входу до зали. Акварельний начерк дівчинки, трирічної, верхи на дерев’яній конячці, парадний шкільний портрет «Перший раз — у перший клас», для якого маленькій Алісі, мабуть, довелося довго позувати. Проте ні сліду примусу, нудьги, розрахунку не було на цьому полотні: вогники в очах, усмішка, зухвалість, відблиски світла на підлозі й на целофані — портрет був єдиною миттю, перенесеною на твердий носій, шматочком життя справжньої любої дівчинки.
Художник стояв, розмовляючи з трійцею молодих людей — усі троє тримали перед собою диктофони. Ірина помітила рух у юрбі й зупинилася; через усю залу швидко йшла жінка з телефоном у руці.
Ні слова не кажучи, вона простягла слухавку ювілярові. Ірина підійшла ближче.
— Так, — красивим басом сказав у слухавку художник. — Що?!
Ірина не витримала й замружилася.
— От лихо, — сказав художник схвильовано, але щось у його голосі змусило Ірину розплющити очі. — Тримайся там… Щойно зможеш вилетіти — повідомляй…
