Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Він звернувся до жінки в строгій сукні, хитаючи головою, явно засмучений:

— Віра з Лос-Анджелеса сьогодні не прилетить: рейс затримали з технічних причин… От лихо! Племінниця моя, — пояснив чоловікам із диктофонами. — Чекав її ще вчора… Так, дуже шкода. То на чому ми зупинились?

Він віддав слухавку жінці й знову повернувся до диктофонів. Ірина відсапалася й зрозуміла, що вся змокла, що блузка на спині прилипла до тіла.

— Щось ти все близько до серця береш, — пробурмотів демон. — Відьмо, агов! Твоє чергування — до дванадцятої ночі, не розкисай!

Знайомі Ірині телевізійники тицяли прожекторами й камерами в портрет дівчинки з бузком. Кореспондентка розмотувала мікрофонний дріт; народний художник зробив доброзичливе лице — як робив сотні разів, побачивши камери.

— Едуарде Васильовичу!

Клята жінка знову несла слухавку. І хвилини не минуло! Ірина вп’ялася поглядом у її обличчя: знає? Не знає? Сказали?!

— Едуарде Васильовичу! Ігор Львович хоче поздоровити особисто!

Ірина взяла з найближчого столика келих білого вина й сьорбнула, як воду. Помітила здивований погляд дівчини з бейджиком.

«Хто вони мені такі? — подумала Ірина роздратовано. — Дівчини цієї я в очі не бачила. А старий зазнайко явно не талантом собі будинок заробив. Справжні таланти на мансардах голодують, а цей від’ївся. Звідки бабки? Замовлення за протекцією, зв’язки, мода. Мабуть, ходив, куди треба, у приймальнях чекав…»

Художник тим часом говорив по телефону з Ігорем Львовичем, і лице в нього було, як медяник. Він навіть легенько кланявся зі слухавкою біля рота. Договорив, широко всміхаючись, повернувся до вже встановленої телекамери, але тут залою пронісся невидимий вітер.

Грюкнули двері. Дзвякнуло скло. Повернулися всі голови.

Увійшов букет на ніжках — оберемок троянд, яких Ірина не бачила ніколи в житті. Букет був узутий у кросівки.

— Діду, з днем народження!

За лісом троянд (кожна завбільшки як кулак) блищали очі. Дуже живі, зухвалі, глузливі, знайомі Ірині за портретами. Розтинаючи юрбу, ні на кого не зважаючи, дівчина з квітами йшла через залу; художник широко розставив руки, ніби збирався прийняти дитину в обійми.

— З днем народження, дідуню, будь завжди здоровий!

Художник однієї рукою підхопив троянди, другою обійняв онучку. Аліса з’явилася на свято в повному велосипедному обмундируванні, не знімаючи навіть шолома, і хвилясте каштанове волосся вибивалося з-під сірого й чорного пластику.

— Аліска-свинятко! — у голосі діда виразно пролунало «царівна». — Де твоя сукня?

— Увечері, ну ввечері, діду, мені ще до перукарні!

— Уже майже п’ята година!

— Ще не вечір! — вона поцілувала народного художника в щоку. — Дідусю, я на хвилину, я буду о сьомій… Або о восьмій.

— Свинятко, — художник засмутився, але й не намагався сперечатися.

— Ну добре, я постараюся раніше!

У її веселості, підкреслено-безтурботній, Ірині привиділася фальшива нота. Вона що, завжди прикидається дитиною для старого діда?

Чи саме сьогодні її щось турбує, і вона не хоче цього показувати?

Букет перекочував до рук тієї ж таки розпорядниці. Звідкись принесли вазу на половину людського зросту — у такій вазі можна було втопитися; Аліска-свинятко, у велосипедних трусах і в чорній обтислій майці, пройшла крізь юрбу у зворотному напрямку — як і раніше ні на кого не зважаючи. Вона пройшла повз свої портрети: повз акварельний начерк, і «У перший клас», і портрет із бузком — навіть не кинувши на них оком, і вийшла, на прощання помахавши дідові рукою.

Ірина подивилася на народного художника. Піймала погляд, яким той проводжав онучку. Прихилилася до стіни між двома нудними натюрмортами:

— Олегу, це засідка.

— Що?! — демон насторожився.

Ірина мертвою рукою витягла з кишені телефон. Людина з телефоном привертає значно менше уваги, ніж той, хто говорить із невидимим співрозмовником.

— Я не зможу.

— Здуріла, відьмо?

З телефоном біля лиця, з фотоапаратом-«мильницею» на шиї вона вийшла з зали; у холі вже юрмились, і стихійні групки піднімали келихи за ювіляра.

«Цього разу самогубця не треба шукати, — думала Ірина. — Не треба вгадувати його мотив. Усе просто й абсолютно неможливо, тому що мені його не зупинити. Щойно він дізнається про загибель цієї дівчинки — я можу хоч штабелем скластися, хоч сама повіситися в нього на очах — його не зупинити».

— Олег?

— Агов, відьмо, ти несповна розуму?

— Що з нею станеться, ти знаєш? Як вона загине?

— Не знаю… Ти куди?!

Ірина вибралася на свіже повітря. У дворі повно було людей і машин, на вході додалася рамка-металошукач і охоронців зібралося вже троє. Аліса, з шоломом під пахвою, зі склянкою води в руці, стояла біля давно не митого сірого пежо; на даху машини закріплені були два велосипеди, і хлопець років двадцяти перевіряв кріплення.

Показний хлопець, треба сказати. Височенний, м’язистий, прекрасної статури, у шкіряній жилетці на голе тіло, так що круглі плечі горбились, мов у кіногероя. Довге світле волосся вибивалося з-під чорної бандани, у мочці лівого вуха погойдувався масивний кульчик. Внучка художника, виявляється, ласа на мачо й не любить «ботаніків»…

Ірина дивилась на них, як і раніше стискаючи телефон:

— Олегу, послухай. Ми старого не врятуємо.

— Якщо він помре — ти теж помреш! — прошипів демон. — Забула?

Ірина глибоко зітхнула:

— Припини, не залякуй… Ні вмовлянням, ні обманом, ні ліками, ніякими психологічними викрутасами його не врятувати. Йому сімдесят років, він усе бачив і знає, його тримає на світі ця Аліска-свинюка, чи як там він її називає…

Вона пройшлася вздовж фасаду, намагаючись не випускати з очей лиця дівчини. Тепер, коли дід не бачив, вона здавалася старшою, серйознішою й сумнішою. І її, поза сумнівом, щось мучило. Проблема, яку треба розв’язати сьогодні; хлопець щось говорив, повернувшись до Ірини спиною, його руки викривали нервозність. Кріплення давно були затягнуті й перевірені, а він