Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Вовко, велики треба зняти…

— Вони мені кажуть сьогодні везти гроші, — сказав Вова чужим тонким голосом. — Просто зараз. Геть охрініли… Цей їхній головний, Артур, обматюкав мене, чого я їх обіцянками годую…

Позаду на трасі збирався величезний затор.

Уперше на Ірининій пам’яті її скутер набрав сімдесят. Вода летіла з-під коліс, а пежо, здалеку схожий на карлика-лося з величезними рогами, усе одно віддалявся.

Холод зник. Ірині було жарко, хоч на ній не лишилося, напевно, сухої нитки. Дівчина вижила, непоправного не сталося; пронесло, цього разу скасувалося, всьому можна запобігти…

Машина з велосипедами розчинилася в дощі, і разом з водою відійшла відьмина ейфорія. До півночі залишилося ще шість із чвертю годин, і будь-якої миті — будь-якої! — на дівчину чигає смерть.

— Я продав би машину, розумієш, але хто її купить от просто зараз? І скільки дадуть? Та й машина записана на матір, у мене доручення, але не генеральне, а…

— А якщо велики продати?

— За сто тисяч?!

— Про що ти думав раніше?!

— Та ні про що я не думав!

— Воно й видно, — гірко сказала Аліса.

Помовчали три хвилини.

— Я добуду ці бабки, це не так багато, просто ці недоумки геть охрініли…

— Ти ж казав, що Славко тобі начебто друг!

— Я ж і думав, що друг! А як дійшло до бабок, злив мене начисто…

— Зателефонуй йому.

— Я цілий день телефоную, він слухавки не бере.

Помовчали п’ять хвилин. Їхати стало легше. Дощ ущух.

— А якщо ти кудись звалиш? Поїдь до Твері, де тітчина квартира.

— Ага. Та тільки вони знають, де живе моя мати, до якої школи ходить сестра…

— Що, так серйозно? — Аліса сполотніла.

— А ти думала!

Помовчали десять хвилин.

— Аліско, — хрипко сказав Вова, поглядаючи в дзеркало. — Ця баба на скутері нас пасе.

Аліса озирнулася. Справді, жінка на скутері й далі теліпалася в правому ряду, біля самого узбіччя.

— Ти параноїк, — сказала поблажливо. — Знаєш, що скутер швидше сорока п’яти звичайно не їздить?

— Але це ж та сама баба!

— А це — та сама траса! І всі їдуть до тієї самої Москви! Що, твоїм друзям-пушерам робити нічого, крім як відправляти за тобою старих тіток на скутері?

Із самовпевненістю тінейджера Аліса вважала старезним усе, старше за тридцятку.

— Аліско, — помовчавши, сказав Вова, — а давай ти зі мною до них під’їдеш?

— Я?!

— Поясниш їм, хто ти така й де візьмуться гроші. Вони ж мені не вірять, розумієш?

Гонка по трасі вимотала відьму, ніби вона була рваною стрічкою, що волочиться по асфальту за сірим пежо. Затор біля в’їзду до міста став коротким перепочинком.

«У вас аура жертви». «Вас зурочили». «Вам пороблено». Всі ці й подібні фрази вона виголошувала подумки, під’їхавши — знову ж таки уявно — до машини з велосипедами й домігшись, щоб Аліса опустила скло. І щоразу відповіддю була зневажлива гримаска, і щоразу скло піднімалося, відтинаючи другу спробу.

Не так. Не з того кінця. «У вас відпав номерний знак». «У вас на капоті вм’ятина». «У вас зараз упаде велосипед з даху». Усе не те, неправда викривається за секунду, немає зачіпки.

«Вас кличе ваш дідусь, я від нього, він послав мене вслід». Ще більша дурість: у діда мобільний, у внучки мобільний, один дзвінок розсіє сумніви, якщо вони виникнуть.

«Це велика таємниця, я від вашого дідуся, не кажіть йому, що я знаю…» Оце вже свіжіше; не завдаючи собі клопоту додумати наступну фразу, Ірина рушила й, оминаючи машини, стала пробиратися крізь затор до пежо.

— Куди прешся?!

На неї гарчали з-за шибок. Вона просочувалась, наче вода між щільно складеними цеглинами, іноді зачіпаючи ліктями дзеркала й щосекунди ризикуючи заробити по шиї, почуваючись дедалі ліпше в міру наближення до пежо: нарешті від неї щось залежало. Від її вміння переконувати. Від її інтуїції, професійної волі, зібраності, від таланту відьми, нарешті; коли між нею й пежо залишалося п’ять метрів, спереду перемкнувся світлофор.

— Їдьмо, — сказала Аліса.

Вова рушив й устиг проїхати в щільному строю метрів п’ятсот, коли вона повторила впевненіше:

— Їдьмо!

Тільки зараз Вова зрозумів, що вона має на увазі, і не повірив своєму щастю:

— Д-дякую. Ми зайдемо, ти побачиш, на хвилинку. Вони мені не вірять — а тобі вони повірять, ну й одразу, куди там, до тебе додому, до перукарні, я тебе скрізь возитиму, тільки скажи куди…

З радості він став балакучим. Йому здалося в цю мить, що проблему дивом розв’язано й більше нема про що турбуватися.

Клята машина віддалялася. Велосипеди пливли над дахами автомобілів, і сонце, ледь визирнувши, вигравало на блискучих шпицях. Пежо був, як морквина під носом віслюка — шмигаючи поміж машин, Ірина майже наздоганяла його, але в цю секунду рух на вулиці пожвавлювався, і невидима нитка смикала пежо вперед, ніби гаманець на мотузочці.

Ірина лаялася вголос. Потім захрипла. Потім змирилась. Уся її невелика водійська майстерність ішла на те, щоб не відірватися від пежо. «Ще п’ять із гаком годин я не витримаю», — думала відьма, позираючи в дзеркало на демона за спиною.

Демон мовчав. Змирився. А може, довірився Ірині.