Одержима - Марина та Сергій Дяченко
З відкритого люка сунув чорний дим. У житлових дев’ятиповерхівках навколо почали відчиняти вікна, з’явилися глядачі на балконах. Ірина дочекалася, доки божевільний із сумкою й пістолетом почне спускатися пожежною драбиною, доки зникне, і тільки тоді відпустила Алісу, яку притискала, виявляється, до даху:
— Ходімо, доки тут усе не згоріло й доки нас не пристрелили.
Аліса схлипнула. У жмені в неї заграв мобільний — дон-дінь, дон-дінь…
— Відповідай дідові, — Ірина потягла її за руку, підводячи і ставлячи на ноги. — Поясни, що все добре.
Аліса витріщилась на неї, як на божевільну. Ірина м’яко відібрала в неї телефон:
— Алло, це Едуард Васильович? Із днем народження вас! Це говорить перукар вашої Аліси, вона зараз на укладці й не може розмовляти. Вона обов’язково перетелефонує… Так, я вже закінчую! Хвилину — і вона буде готова! Дякую!
Пожежна машина, сурмлячи й блискаючи, зупинилася біля самого будинку. Ірина мовчки віддала Алісі телефон:
— Зараз спустимось, і перетелефонуєш.
— Ви хто?
— Дід Піхто! — гаркнула відьма. — Сьома година — чого ти й досі не в діда на святі?!
Ірина не боялася висоти. Інша річ, що спускатися пожежною драбиною з даху п’ятиповерхівки їй доводилося вперше в житті.
Будинок був оточений цікавими. Над дахом стояв стовп диму, який, утім, уже рідшав. Пожежники лаялися по рації; під’їхала друга міліцейська машина.
Зістрибнувши з двометрової висоти, відьма добряче забила ступню. Щодо Аліси, то вона, з божевільними очима й чорним од кіптяви лобом, могла б запросто позувати дідові для епохального полотна «Велосипедистка рятується од вогнів Помпеї».
— Як ти почуваєшся?
— Д-добре…
— Мерщій за мною.
І, схопивши Алісу за руку, відьма пішла вперед, кульгаючи і затуляючи лице рукою:
— Ой, погорільці ми… Ой, усе згоріло, яке горе…
Від неї співчутливо задкували й співчутливо сахалися. Ірина пройшла повз міліціонера в бронежилеті, що обвів її уважним поглядом:
— Громадянко!
— Усе згоріло, — схлипнула Ірина в екстазі.
— І документи? — проникливо припустив міліціонер.
Але цієї миті в нього на поясі ожила рація — і зажадала термінового звіту.
Не прискорюючи ходи, аж ніяк не переходячи на біг, Ірина йшла, розмазуючи бруд по обличчю, вдаючи, що плаче. Алісина рука в її руці спробувала викрутитися:
— Слухайте…
— Іди за мною, — монотонно прогула Ірина. — Йди… Ах ти ж паскуда.
На стоянці, де мав чекати Вова, не було сірого пежо з велосипедами на даху.
— Вова твій поїхав, — повідомила відьма.
— Він не мій.
— Твій, твій. Він мені все розказав.
— Ви з ним говорили?!
— Скоріше, — Ірина відстібнула від огорожі свій моторолер. — Сідай.
Аліса позадкувала:
— То це ви всю дорогу за нами їхали?!
— Я тобі життя рятую, — прогарчала Ірина. — Хочеш жити…
Недоречно згадався Термінатор.
— …йди зі мною!
Вона нервово засміялася, долаючи пафос моменту, і викинула Вовин мобільник у найближчу урну.
* * *
— Діду, ти не хвилюйся, будь ласка, і не ображайся, я… в перукарні. Так, досі… Що це гуде? Це фен гуде. Я вже закінчую… Буду от-от… Перетелефоную, як під’їду… Цілую… З днем народження!
Голос в Аліси трохи тремтів, але загалом упоралася вона добре. Ірина подивилася в дзеркало свого скутера; тепер, коли місце демона зайняла Аліса, відьма відчувала дивну порожнечу.
Наче їй бракувало Олега.
— Де, ти сказала, повертати?
— Через один провулок праворуч, де жовтий кіоск…
— Врахуй: часу в тебе рівно п’ятнадцять хвилин.
— Ага, аякже! Я димом просмерділа, у мене на голові вороняче гніздо…
— Дід розсердиться. Він уже сердитий. Хочеш, щоб він про все дізнався?
— А ви взагалі хто така?!
— І приготуй гроші, — не відповідаючи, продовжувала Ірина. — За таксі заплатиш сама.
— Йому це так не минеться, — сказала Аліса, помовчавши, й обидві зрозуміли, кого вона має на увазі.
* * *
Аліса винаймала квартиру недалеко від університету, удвох із подругою. Тієї дуже вдало не було вдома; поки Аліса, замкнувшись у ванній, приводила себе до ладу, Ірина заварила на кухні чай.
Напилася. Вмилась. Вийшла до передпокою, так-сяк поправила зачіску. З дзеркала на неї дивилася втомлена, бита життям, підтоптана жінка.
А за плечем стояв чоловік із тонкими, стиснутими в стрілочку губами.
— Чого дивишся? — запитала відьма ворожо.
Олег повагався. Дивитись, як вагається демон, було страшнувато; нарешті сказав зовсім не те, про що збирався (принаймні такий висновок зробила Ірина з його вигляду):
— Дізнайся, чи немає в неї алергії на що-небудь. Буває, коли людину кусає, наприклад, бджола…
— Немає в неї ніякої алергії. Вона здорова, як кінь.
— Ти її медичну карту дивилася?
— Олегу, я дивилась на її лице. Вона здорова.
— Проводка в будинку справна? Оголені дроти? Праска? Фен у ванній?
— Олегу…
— Ти рахувала, скільки разів сьогодні вона могла померти? На трасі, в кублі, на даху…
— Олегу, — втретє повторила Ірина, — жодна людина не може померти більше ніж один раз.
Його обличчя ледь змінилося. Ірина не змогла витлумачити зміни й інстинктивно напружилася:
— Що?
— Хочу до пекла, — тихо сказав демон. — Утомився.
— Вирішив істерику влаштувати? Саме зараз?