Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Іро, я помилився… І тебе збив з пантелику.

— Тобто?

— Самогубця можна втримати, якщо він сам змінить свою долю. Але тільки самогубця. Якщо цій дівчинці судилося померти — ти її не врятуєш.

— Якщо, — напружено повторила Ірина. — Хто це знає напевно? Ти?

Таксі під’їхало до під’їзду о пів на дев’яту. Внучка народного художника на той час упоралася з шоком настільки, що спробувала вигнати Ірину з будинку:

— Так, до побачення, рада була познайомитися. Нате п’ятсот рублів, вистачить?

Ірина стрималася, щоб не дати їй ляпаса тільки тому, що за спиною в Аліси стояв демон і виразно дивився з-за її плечей.

— Не вистачить, — сказала відьма, кам’яніючи лицем. — Я пообіцяла твоєму дідові, що привезу тебе до столу живу, здорову й у вечірній сукні. А грубіянитимеш — я розповім йому щось таке, що його засмутить.

— Він вас не слухатиме, — Аліса зміряла її поглядом, який покупці на ринку кидають на явно несвіжий товар. — Я досі не збагну, хто ви така і який маєте стосунок до нашої родини.

— Машина чекає! — гаркнула Ірина. — Усі вже давно за столом, давно говорять тости на дідову честь, а ти, свиня, швендяєш казна-де!

Імовірно, саме таким тоном говорила з Алісою її мати в дитинстві. Принаймні мети було досягнуто: внучка народного художника залізла в машину, підбираючи поли вечірньої сукні, і мовчки дозволила, щоб Ірина сіла біля водія. Одна звичка цієї дівчини явно заслуговувала на похвалу: вона завжди пристібалася в автомобілі, навіть на задньому сидінні.

Демон сів поруч. Аліса не підозрювала про це, зате Ірина прекрасно бачила Олега — у дзеркалі.

— Велика пожежа сталася сьогодні в одному зі старих будинків на заході Москви, — байдужо повідомило радіо. — П’ятиповерховий будинок був призначений до знесення, однак не всі мешканці встигли відселитися. Інформації про жертв немає. Причини займання з’ясовують. Двоє чоловіків отруїлися чадним газом і були доставлені до лікарні. Як з’ясувалося, обидва вони перебували у федеральному розшуку…

Ірина витягла шию, намагаючись у дзеркалі роздивитись Алісине обличчя. Внучка народного художника дивилась у вікно, начебто новина її не стосувалася, зате демон здався стурбованим:

— Слухай, відьмо. Старий може себе вбити не тому, що дівчина загине, а тому, що йому скажуть, що вона загинула. Хтозна…

— Телефонуй дідові, — Ірина повернулася до Аліси. — Скажи, що ти їдеш.

Клята дівка й бровою не повела.

— Ану, ти! Телефонуй дідові! Негайно!

Аліса вдостоїла відьму швидким поглядом і, відвернувшись, заплющила очі.

— Нічого не вдієш, — із жалем сказав демон. — От скотина.

З кожною секундою в неї дедалі дужче боліла голова. Востаннє такий напад був роки три тому: тоді вона серйозно налякала матір, зненацька зомлівши просто в залі філармонії, на симфонічному концерті.

Жоден лікар не знав до пуття, чому це з Алісою буває. Казали — нерви. Казали — мігрень. Казали, що загалом вона цілком здорова — і серце, і голова, і судини.

Судини. Голова — дзвенить, мов келих, порожній акваріум, великий і круглий. І хтось кидає до нього каміння, воно б’ється об скло, скло дзенькає, може лопнути; голову розпирає зсередини.

Ця нестерпна жінка знов чогось хоче. Кожне її слово било в скляну голову й посилювало біль: бам, бам, БАМ. Аліса хотіла їй сказати, щоб замовкла — але говорити було невимовно.

Щоб забути про біль, вона спробувала думати, але думати виходило тільки про Вову. Аліса була максималісткою і чудово розуміла, що винуватити треба себе; вона познайомилася з Вовою на велодоріжці, вона поділяла його любов до екстриму й обожнювала запах його спортивного одеколону. Разом вони проїхали, напевно, тисячі кілометрів. І хоч Алісина закоханість останніми місяцями танула, але такої зради від Вови, такого падіння вона не чекала.

«Сама винна», — сказала б її мати, дізнавшись правду. Але мати ніколи не дізнається. Сакраментальне «сама винна» Аліса цілком може сказати собі без свідків.

У машині працювало радіо, плодило в скляному черепі крихітні тріщинки, що дзвеніли. Дід образиться, і справедливо; це свинство з її боку — так спізнюватися. Вона мусить бути веселою, повинна загладити ніяковість хоч би перед гостями; Алісі страшно було уявити, що скоро доведеться вийти на світло, яке так ріже очі, сміятися й плескати, і кожне слово привітань «Визнаний художник… всенародна слава… вітальна телеграма…»

Хоч, мабуть, офіціоз уже закінчився. О цій порі застілля перейшло в іншу фазу: всі вже сп’яніли, говорять кілька тостів одночасно, сміються, не слухають одне одного й балакають, балакають…

Її крихітна декоративна сумочка могла вмістити хіба що пудреницю та кредитку. Однак на самому дні лежала, причаївшись із попереднього виходу в люди, упаковка таблеток: вони не допомагали, або майже не допомагали, але в Аліси не було вибору.

— Що це вона ковтає? — раптом стурбувався демон. — Відьмо, що вона оце проковтнула?

Ірина повернулася на передньому сидінні, підозріливо розглядаючи Алісу. У напівтемряві машини лице дівчини світилося білим, ніби фосфоресціювало.

— Агов! Тобі що, погано?

— Відчепись, — Аліса розплющила очі й одразу замружилася, наче їй заважало навіть світло близьких рекламних щитів.

— У неї крововилив, — тривожно сказав демон. — У неї інсульт!

— Так, зупиніть, — Ірина обернулася до водія. — Де ми, адреса? Я викликаю «швидку»!

— Відвали, ідіотко, — тихо прогарчала Аліса. — Шефе, чому ми стали? Їдь…

Водій задумався, переводячи погляд з однієї на другу.

— Їдь! — гаркнула дівчина голосніше. — А ти, якщо тобі потрібна «швидка», виходь і викликай!

Водій обережно рушив уперед. Аліса відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.

Демон ще кілька хвилин дивився на Алісу впритул: дівчина його не помічала. Ірині кортіло просто зараз висловити Олегові, що вона думає