Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Немає інсульту, — пробурмотів нарешті демон. — Звичайна мігрень або тиск. У моєї дружини раз на два місяці бувала мігрень…

І він замовк, ніби обпік язика.

— У твоєї вдови, — важко відгукнулася Ірина й заслужила швидкий погляд водія, який у цей момент гнав сто двадцять по шосе.

— Добре, — сказав, помовчавши, демон. — У моєї вдови… Ти от про що подумай, Ірино: до півночі лишилося три години з гаком. Що з нею ще може статися?

«Хотіла б я знати», — втомлено подумала відьма.

Так склалося, що Алісу змалку оточували «ботаніки». Навіть ті з них, хто формально належав до «золотої молоді» й поводився відповідно, в душі своїй залишалися «ботаніками» — боязкими очкариками під соусом із татових машин, клубів і понтів. А Вова, фанат техніки, атлет і велогонщик, був з іншого тіста.

Де він зараз?

Він же нічого не знає про Алісину долю! Що, як він телефонував дідові?! Щось набрехав чи, ще гірше, сказав правду?! Морщачись од болю, Аліса вийняла телефон:

— Дідусю! Я на трасі… Та от поки з міста вибралася — затори… Усе, я вже кілометрів за десять… Слухай, тобі ніхто не телефонував? Я маю на увазі від мене? А, добре, потім розповім… Ні, нічого. З днем народження!

І вона дала відбій.

Отже, Вова просто зник. Розчинився. Поїхав до тітки у Твер або до друзів у Сімферополь. Просто покинув Алісу в кублі каламутного Артура — вона була Вовиним знаряддям, потім стала баластом…

Кілька хвилин плани моторошної помсти допомагали їй боротися з болем. Потім, на щастя, почала діяти таблетка і невидимий поршень, що тиснув ізсередини на очі, ослаб. «Але ж він не побіг до діда по гроші, — знову подумала Аліса. — Негідник побіг би… Чи він злякався?»

Чи він тепер побоїться глянути їй у вічі — після того, як пішов, залишивши Алісу Артурові?

Галявинка перед будинком була оздоблена новорічними гірляндами. Таксі під’їхало до самого ґанку.

Молодик у костюмі з метеликом відчинив передні пасажирські двері й, оголивши в усмішці зуби, витріщився на Ірину. Подив мав сенс: гостя з’явилася на свято в джинсах і в куртці, які сьогодні бачили дощ і негоду, пожежу й спуск по стрімкій драбині з п’ятого поверху.

— Тольку! — крикнула із заднього сидіння Аліса. — Дідунчик ще не спить?

Вона намагалась, як могла, залізти назад в образ Аліси-свинятка — веселої дівчинки, шаленої, але приємної. У пустунки-внучки навіть тригодинне запізнення сприймається кокетливо, і досада присутніх одразу змінюється на радість: як же, вона все-таки прийшла, ох, негідниця, ох, пустунка!

Только з метеликом, крекнувши, все-таки дочекався, коли дивна Алісина супутниця вибереться з машини, і тоді відчинив двері Довгоочікуваній Гості. Демон вийшов, як завжди, без сторонньої допомоги.

— Розплатись, — сказала Аліса Толькові.

Мигцем глянула на Ірину. Нічого не сказала, пішла сходами нагору, ступаючи тільки на носки; її тоненькі підбори зависали в повітрі, а голова була піднесена так гордо, ніби свинятко збиралося злетіти.

— Іди за нею, — сказав демон.

— Куди? — пробурмотіла відьма.

Только вручив водієві купюру, дочекався здачі, повернувся до Ірини:

— А ви, вибачте… як вас відрекомендувати?

— Відрекомендовувати не треба, — відьма таємничо всміхнулася. — Кому слід, і так знають…

І, скориставшись короткою розгубленістю Толька, діловито додала:

— Я сьогодні по-робочому, ну, без вечірньої сукні. Можна мені якось збоку, щоб не було зайвих питань?

Вона ввірвалася до зали, усміхаючись водночас усім, розправивши плечі, щоб краще сиділа сукня, йдучи від стегна, знаючи, що всі дивляться. Навіть ті, хто вже посоловів, хто задрімав над жульєном із білими грибами — до її приходу стрепенулися, прокинулися й пожвавішали. Крізь оплески й крики пробивалося докірливе клацання язиком: фу, сором, де ти була?!

— Алісо! Штрафну!

— Алісо! Тост!

Вона обійняла діда, відчула щокою його сиву щетину, на частку секунди згадала дитинство. Він любив брати її на руки, підносити до вікна й розповідати про перспективу, про техніки пейзажу і чим етюд відрізняється від ескіза. Ні, він не наполягав, щоб вона займалася живописом; йому просто подобалось, як вона слухає. Батьки в якийсь момент навіть стали ревнувати…

— Дорогий дідусю! — вона підняла келих із шампанським. — У цей особливий день…

Ті, що сиділи близько, слухали прихильно: мамі, тітці Лілі, дядькові Колі не треба було «свіжих метафор», вони хотіли, щоб дівчинка говорила звично й гідно. Ті, що сиділи далі, потихеньку займалися своїм: хтось розповідав анекдот, хтось балакав по телефону, хтось неквапливо їв; будь-який великий банкет розпадається на частини після перших кількох тостів…

— …І ми всі дуже тебе любимо!

Вона ледь пригубила шампанське, з досвіду знаючи, що може зробити алкоголь з її досі ниючою, хворою головою.

Дід, здається, уже їй вибачив.

А дівчина трималася на відмінно.

Знайшовши собі місце на самому краєчку дальнього стола, Ірина бачила, як Аліса гордо сидить біля діда, як вона сміється й відповідає щось поважній старій у бузковому намисті, і дамі з діамантами у вухах, і лискучому чоловікові середніх літ, і решті своїх, очевидно, родичів, друзів родини та наближених до діда. Дівчина трималася так, ніби не було кубла й пожежі, Вовиної зради та головного болю; Ірина спостерігала за нею з дедалі більшою повагою.

О десятій годині в залі стояв шум, усі були п’яні й веселі, на окремому столі за спиною іменинника громадилися коробки й букети, вітальні адреси та листівки чи не