Одержима - Марина та Сергій Дяченко

з людину завбільшки. На стінах, матово підсвічені, розташувались роботи іменинника — кілька спеціально дібраних алегоричних картин, патетичних, еротичних і бузкових. Замість усіх цих очей, грудей, неприродних поз та задертих голів проста Іринина душа воліла б побачити лебедів на ставку або ведмедів на поваленому дереві.

Жадібно ковтаючи бутерброди з ікрою та червоною рибою, відьма ловила на собі чужі запитальні погляди; хай там що думали про неї — Толик розпорядився прийняти дивну гостю, і прийняти гостинно.

— Що вам налити?

— Соку. Апельсинового.

— Шампанське, вино червоне, біле…

— Соку.

Демон сидів поруч, на вільному стільці, перед тарілкою, з якої хтось уже їв сьогодні. Сумно дивився на тарілки з неторканими стравами:

— А мені всього цього за життя не можна було. Солоного не можна, копченого не можна, смаженого — нізащо…

— Шлунок? — запитала Ірина, жуючи.

— Печінка, підшлункова і ще… Втім, не має значення.

— Зате тепер, — Ірина начепила на виделку пружний солоний огірочок, — тобі взагалі нічого не можна. І нічого не хочеться, звісно.

Демон глипнув на неї. Ірина здивовано витріщилася на свою руку; рука сама собою струснула огірок назад і поклала поруч порожню виделку.

— Олегу?

— Годі жерти.

— Олежику, — вона ковтнула слину, — ми ж в одному човні. Не розгойдуй.

Дівчина, що сновигала вздовж стола й підливала в келихи, поглянула на неї.

— Я тобі забороняю говорити про мене, — сказав демон. — Як я жив, із ким, чому помер. Що мені хочеться, чого не хочеться, що робити й хто винен. Ясно?

— Так, — Ірина дивилася на огірок. — А хочеш, я з’їм і розкажу, яке це на смак? Буде ніби секс по телефону.

— А хочеш, ти собі око виколеш?!

Права Іринина рука небезпечно перехопила ніж. Офіціантка підійшла ближче, зсунувши брови.

— І мене виведуть, — майже безтурботно підсумувала Ірина. — Дуже ефективно. Продовжуй.

Ніж упав на підлогу. Офіціантка поспіхом його підняла.

— Можна зрозуміти, за що я тебе не люблю, — замислено сказала Ірина, звертаючись до огірка. — Але за що ти мене так ненавидиш, га?

* * *

Вона забула вимкнути телефон, і тепер він пищав і смикався в сумочці. Тим часом до діда підійшли з келихами двоє якихось добре вдягнених, але з банальними обличчями й очима, і він стояв, тепло обійнявши їх за плечі. До Аліси долинало: «…Живий класик! Неповторна сила таланту… Розмах, грандіозна сила… І ще оця сила у ваших полотнах…»

Не звертаючи на них уваги, підхопився худий маленький дідок у світлому костюмі, схожий на березовий корч:

— Друзі! Я хочу підняти келих за творчий шлях! Творчий шлях, який привів до вершин! За творчий шлях!

— Вийди, — прошепотіли Алісі в слухавці, здалеку, ніби з Марсу. — Вийди, я у дворі…

Аліса широко всміхнулася, щоб усі, хто її бачив, подумали, ніби їй телефонує з привітаннями подружка.

— Вийди, — повторив той самий голос із непідробним стражданням. — Дуже треба…

Вона дала відбій, не відповідаючи. Й далі широко всміхаючись, підняла свій келих та осушила до дна.

Вона чекала цього дзвінка. Дзвінок був їй необхідний. Не для того, зрозуміло, щоб вислуховувати виправдання (або обвинувачення, залежно від того, яку тактику він обере). А щоб він запам’ятав її такою — у вечірній сукні, з ретельно підібраним волоссям, блискучу, впевнену, сильну.

Тому, тричі сказавши собі «Нафіг, не піду», на четвертий вона встала, нещиро всім усміхаючись, і вийшла, ледь торкаючись підлоги тонюсінькими підборами.

* * *

Відвойований огірок завмер за сантиметр од відьминого рота: далеко в залі, на чолі стола, внучка народного художника говорила по телефону. Точніше, мовчки слухала; злегка пополотніла, порожевіла знову, вихилила келих і встала, але не для тосту. Залишила сумочку на спинці стільця й дуже швидко подалася до виходу.

— За нею, — придушено сказав Олег.

Повагавшись, Ірина все-таки вкинула огірок до рота. Зухвало хрумтячи на ходу, вибралася із зали й опинилася в напівтемному приміщенні — маленькому холі, що прилягав до виставкової зали. Освітлені були тільки картини: вони виступали з темряви й несподівано вразили відьму. У цих, старих, не було ні глянцю, ні патетики: оце берег моря й причал. Оце мокрий пісок відбиває, як біжать діти. Оце старий двір у жовтні, і чорний автомобіль, обклеєний листям, наче марками.

Вона вповільнила ходу. Наче інша людина малювала, їй-богу.

— Швидше, — сказав над вухом демон.

Ірина вийшла до великого холу, пройшла повз першокласницю в сонячному промінні, повз портрет дівчинки з бузком і біля самих дверей зіштовхнулася з Алісою.

— Ти куди? — спробувала перетнути їй шлях. — Це він телефонував?

— Іди нафіг.

— І ти після всього з ним розмовлятимеш?

— Я зараз скажу Толькові, щоб тебе викинули.

— Буде дуже гучно, — попередила Ірина.

Аліса не вшанувала її відповіддю. Повернулась і вийшла на ґанок; Ірина вийшла за нею, слід у слід.

Охоронець вичікував біля воріт із виглядом пильним і відчуженим; збоку від ґанку стояв знайомий сірий пежо, але в якому стані!

Лівий бік добряче пом’ятий у двох місцях. Заднє скло вибите. Права фара обсипалася, перетворивши машину на подобу маски Термінатора. Бампер подряпаний; на даху, як пам’ятник давно минулим світлим дням, як і раніше, височіли два велосипеди. Вова, величезний і плечистий, стояв, привалившись до водійських дверцят, і крутив на пальці ключі, як таксист.

Не озираючись, Аліса царствено зійшла до нього з ґанку. Зупинилася навпроти. Вова стражденно поморщився й заговорив дуже тихо, ледь ворушачи губами.

Ірина глянула на охоронця. Той спостерігав за розмовою, вдаючи, що дивиться в інший бік.

Відьма вийняла телефон. Притисла до щоки й швидко пошепки заговорила, озираючись, чи не