Одержима - Марина та Сергій Дяченко

У цій кімнаті стояв такий запах, що волосся ставало сторч, — запах безнадії, приниження, смерті. Що вони тут робили, кого тримали, навіщо на вікні ґрати?

Коли розчинилися двері, Алісі пригадалася сцена з «Кавказької полонянки», яку дід обожнював. Їй захотілося водночас сміятися — і кричати від жаху.

— Алло, це служба порятунку? Просто зараз Раєвську Алісу, внучку народного художника Росії, убивають у наркокублі! Допоможіть, убивають!

Вона телефонувала з Вовиного мобільного, набираючи й нуль два, і нуль двадцять, і дев’ятсот одинадцять. Вона телефонувала всім диспетчерам, до яких могла дотягтися.

— Алло, запишіть адресу! Скоріше, збройний напад!

Секунди складались у хвилини. Усіх обдзвонила? Так, наче всіх. Хтось повірить, хтось приїде, ну хоч хто-небудь повинен відгукнутися!

Вона глянула навколо. Тут давно не працював двірник. У під’їзді, на майданчику між четвертим і п’ятим поверхами, валявся стос старих газет і обгорткового паперу. Нагромаджувалися нерівним штабелем картонні ящики з-під бананів, із прорваних боків звисало ганчір’я. Удача.

Повагавшись тільки секунду, Ірина клацнула запальничкою.

— Ображаєш, красуне.

— Геть лапи! У мене дідові сьогодні сімдесят років, він мене чекає…

— Ой-ой. Шанована людина, а внучка — шльондра.

— Ти що, здурів?! Руки…

Пролунав довгий дзвінок у двері.

— Пожежа! — кричала Ірина на сходовому майданчику, не відриваючи пальця від кнопки старого дзвінка. — Горимо! Скоріше виходьте!

Стос паперів швидко танув у вогні, ганчірка, додана для колориту, лише починала жевріти, але дим уже мав би відчуватися за шпаристими дверима. Усередині забурмотіли, невиразно, нерозбірливо, без особливого, втім, хвилювання.

На поверх нижче відчинилися двері, охнула якась жінка.

— Горимо! — верещала відьма на все горло. — Рятуйтеся! Виходьте!

— Слухай, іди, — сказали всередині, не відмикаючи. — Йди звідси!

І, перекриваючи незадоволений чоловічий голос, у квартирі раптом зарепетувала дівчина:

— На допомогу! Поможіть!

Аліса не боялася ні висоти, ні темряви. Вона не боялася насильства — точніше, вона недостатньо його боялася, бо слабко уявляла. Але думка про пожежу наводила на неї жах, відколи дід уперше прочитав їй «Кішчин дім».

І тепер, почувши крики на сходах та ледь відчутний запах диму, вона враз скинула запобіжники, що не дозволяли їй кричати: страх, сором, розгубленість. І закричала так, що заклало вуха:

— На допомогу!

Артур не встиг знову замкнути її в кімнаті з ґратами. Рвонувшись, мов кішка, Аліса вискочила з кімнатки — і, повніше відчувши запах диму, геть утратила розум:

— Поможіть! Ой, горимо!

Квартирка була крихітною. Аліса з розгону вдарилась об замкнені вхідні двері, мов муха об скло ліхтаря. Дверний дзвінок заглушав дзенькіт дзвіночків на тумбі біля входу: це Алісин телефон грав заставку до програми «На добраніч, малята!», поки народний художник на тому кінці зв’язку вслухався в довгі гудки. Аліса потяглася до телефону, Артур перехопив її руку; Ірина на сходовому майданчику репетувала й тиснула на кнопку, і в цей пекельний шум утрутився новий звук — віддалена сирена.

Чоловік, що спав під вікном, ураз підвів голову.

Він спав, коли прийшли Аліса й Вова, він не поворухнувся, коли Артур із двома ґевалами переконував Вову йти по гроші, він не поворухнув і ніздрею, коли дівчину запихали під замок. Іринині дзвінки й запах диму його не розбудили — а тепер він раптом сів, як уважний пес од звуку віддаленого вовчого виття.

— Агов, Артуре, — сказав він без акценту, — це що за…

Швидко визирнув у вікно. По дорозі, розбитій самоскидами, між руїнами розваленого будинку й п’ятиповерхівкою, готовою до знесення, їхала міліцейська машина.

— Лайно, — буркнув, прокинувшись, чоловік і з цього моменту не вимовив більше ні слова.

Він підхопив спортивну сумку, що правила йому за подушку, відіпхнув Артура, відкинув Алісу, що билася в паніці, й одімкнув вхідні двері. Дверний дзвінок, що свердлом терзав вуха, нарешті замовк.

Чоловік із сумкою відшпурнув Ірину так, що відьма врізалась у двері квартири напроти — оббиті драним дерматином двері з номером «20», що висів на одному шурупі. Не дивлячись більше ні на кого, чоловік напрочуд спритно відкрив на стелі люк, що веде на дах, і зійшов нагору залізними прутами-сходами. Сумка теліпалася в нього на грудях.

У цей момент умираючий вогонь на майданчику внизу, зжерши папір та пожувавши стару ганчірку, дібрався до промащеного дрантя в картонній коробці й раптом підскочив на метр. Загорілася пластикова плитка на підлозі, перекриваючи вихід. Чорним шлейфом посунули ядучі клуби. Те, що секунду тому було сумнівною провокацією, раптом стало дуже схоже на нещастя — тим більше, що відкритий люк у стелі створював чудову тягу.

— Дострибалася, — прогарчав демон, не відстаючи від Ірини ні на півкроку.

Від диму стало темно. Артур закричав щось ґевалам, які залишились у квартирі. Кашляючи, Ірина схопила за руку зомлілу від жаху Алісу:

— За мною!

І потягла до люка.

З даху відкривався прекрасний краєвид на руїни й сусідній сквер. Міліційна машина вже обігнула будинок і під’їхала до під’їзду, з боку вулиці чулося завивання пожежної сирени. Ірина вибралася першою, схопила Алісу за лікоть, потягла нагору, допомагаючи вибратися.

Чоловік із сумкою, низько пригнувшись, тікав по даху в напрямі дальнього торця будинку. Він одійшов уже досить далеко, озирнувся, сунув руку за пазуху…

— Лягай! — гаркнув демон.

Ірина впала на руберойд. Найменше їй хотілося бути героїнею бойовика, тим більше другорядного; щось цвірінькнуло в