Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Чесне слово.

Він дочекався прогалини зліва й випередив фургон. І випередив стару тойоту. Перелаштувався в крайній лівий ряд; зустрічна вантажівка хлюпнула на вітрове скло віялом бруду. Щітки-двірники розмазували її по склу, й каламутні патьоки заважали дивитися.

— Чесне слово, — знову заговорив Вова. — Я зав’язав, тепер зовсім. Вітька бере мене назад на роботу. Я поверну ці гроші до цента. До копієчки. Ще тітчину квартиру продам у Твері…

Аліса мовчала.

— Тільки мені треба їх віддати завтра, це найпізніше, — його голос затремтів. — Розумієш?

— Ні, — мовила Аліса. — То ти казав, що другові винен, а тепер виявляється, що тебе мало не на лічильник поставили?

— Та ні, — він спробував розсміятися. — Що ти. Там нормально, пацани свої… Просто треба повернути. Обов’язково.

— Увечері, — сказала Аліса. — На банкеті. Я знайду правильний час, щоб попросити.

— А він тобі хоч раз у чомусь відмовляв?! — від полегшення Вова готовий був сміятись уголос.

— Відмовляв, — сказала Аліса дуже дорослим, відстороненим голосом, і Вова відразу ж їй повірив.

Позаду став сигналити крутезний чорний мерседес. Вова дочекався прогалинки справа й знову поміняв ряд. Ображено нявкнув сірий фольксваген.

Дощ припустив. Двірники замахали туди-сюди без упину.

— А велики наші на даху, — сказала Аліса.

— То й що?

— Дощем помиє…

Вова тицьнув пальцем у кнопку радіоли. У салоні закрутилася безглузда пісенька без початку й кінця.

— Круто зараз на скутері, — Аліса дивилася в бічне дзеркало.

— Що?

— Та он, намахана тітка на скутері вишиває…

— Хрустики, — промурмотів Вова. — Я їх ненавиджу.

Що він виробляв на трасі! Що цей ідіот виробляв! Випереджав, пригальмовував, йому сигналили зусібіч, і видимість щосекунди скорочувалася, і кислотна міська вода пінилася під колесами. Дощ лив, голячи пізні білі кульбаби на узбіччі.

Кожен маневр пежо змушував відьму підстрибувати на сидінні. Зате коли машина з велосипедами на даху нарешті вливалася в ряд і кілька хвилин ішла спокійно, Ірина починала мерзнути; пальці її на кермі задубіли і втратили чутливість.

Мимохіть вона думала про жінку, що кілька років тому сфотографувалася на пікніку з чоловіком і дітьми. І чоловік ще був живий.

— Ти небезпечно їдеш, — сказав у потилицю демон.

— А що ти пропонуєш? Що, що?!

Демон знову замовк.

— Що тобі зробила ця бідна тітка, твоя вдова? — Ірина не могла заспокоїтися. — Чому не можна відпустити людину з миром? Вона б іще вийшла заміж, у дітей був би батько! Ба ні, треба глумитися. Треба запам’ятатися, заповнити своєю смертю її життя, нехай посивіє завчасно…

— Нічого вона не посивіє.

— Та вона вже сива!

— Ну, пофарбується, подумаєш.

— Скотина ти, Олегу.

— Вона при живому чоловікові пречудово жила з іншим мужиком, і все було о’кей.

Дощ бив відьму по щоках:

— А, то ти ревнуєш…

— Відьмо, — сказав демон їй у самісіньке вухо, — помовч, я тебе дуже прошу. А то вб’єшся на цій торохтілці. Кісток не позбираєш. Я тобі обіцяю.

Ірина знайшла за завісою дощу обриси велосипедів на даху машини — і, зціпивши зуби, додала газу.

— Треба було тобі з ним залишитися. З дідом, тобто. Піддобрити.

— І вийти до банкетного столу в пітній майці? Ідеально. Усі в захваті.

Дощ хльостав по вітровому склу пежо.

— Та не переймайся, — сказала Аліса, дивлячись на дорогу. — Я сказала, що візьму сьогодні — значить, візьму.

— Готівкою?

— Так. Я знаю, він карткам не дуже вірить.

— Спасибі, — голос у Вови мерзнув. — Я знав, що ти справжній…

У кишені в нього засмикався телефон. Заграла ретро-пісенька: «Ми летимо у блиску шпиць, скоріш од птиць, серед мигтіння лиць…»

— Не бери! — Аліса з тривогою подивилася в дзеркало на самоскид, що плив за ними. — Дай, я…

Але Вова вже витяг телефон із нагрудної кишені жилета.

— Алло, — тепер він тримав кермо однієї рукою. — Так… Ну, пам’ятаю, — голос у нього змінився, злегка захрип. — Завтра будуть… Ні, Славко сказав, можна завтра. Ні, Славко… Ну я ж не брешу! Славко так сказав, що можна, я завтра принесу… Я не викручуюсь, я…

Він замовк. Різко пішов праворуч; іззаду заревіли водночас два чи три гудки, а потім почувся удар, від якого волосся в Аліси стало дибки.

Відьмі траплялося переживати і страх, і жах, але це був один із наймоторошніших моментів.

Заверещали гальма. Заскреготіло залізо. Задимилися сліди шин на мокрому асфальті. Три чи чотири машини зіштовхнулися, перегородивши трасу. Ірина метнулася праворуч, і маленькі скутерові колеса перерахували всі вибоїни на узбіччі.

— Усе, — скрипуче сказав демон.

Траса зупинилася, ззаду прибували й гальмували, завмирали, сигналили машини; попереду раптом відкрився просвіт, і в нього, наче примара у водяному серпанку, беззвучно й плавно поплив силует машини з велосипедами на даху.

Озирнувшись, Аліса встигла побачити: великий білий мерседес, уникаючи зіткнення, пригальмував, і одержав під зад від тих, що йшли за ним, і врізався ще в когось. Другий удар злився з третім; дощ зробив покриття слизьким, але він же й уповільнив загальну швидкість. Якби таке сталося в гарну погоду на ста тридцяти — тут би була, можливо, гора трупів.

— Валимо звідси! Скоріше!

Кинувши телефон, Вова обома руками вхопився за кермо. Аліса втиснулася в крісло: хоч би номер не записали, він брудом заліплений. Але в нас же велики на даху