Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Уже близько, — сказав Вова. — Це тимчасова хата, я там якось бував, ми зі Славком заходили у справі…

— Уперше й востаннє я тебе витягаю, — крізь зуби сказала Аліса. — Більше ніяких Славків.

— Клянусь!

— Ого, як пафосно.

— Що?

— Та нічого, — Аліса глузливо повела плечем.

У такі хвилини Вова чіткіше усмідовлював відстань між ними. Зимуючи в Парижі, стажуючись у Флориді, вільно розмовляючи трьома мовами, Аліса тримала його, як домашню тваринку — на повідці й на дистанції. То підтягувала до себе, то відпускала; йому багато разів хотілося її вдарити. А зараз закортіло вдесятеро більше.

Але вона — його єдина ниточка до порятунку, тому Вова стримався.

Пежо з велосипедами на даху стояв на стоянці перед маленьким супермаркетом. На щастя, у Вови була дуже примітна фігура, а в Аліси — примітний одяг.

— Он вони, — сказав демон.

Ірина сповзла зі скутера й мало не впала. Ноги підкошувалися. Моторолер був обліплений брудом, бак спорожнів майже повністю.

— Відірвуться.

Ірина зі схлипом вилаялась. Поспіхом прикувала скутер до залізної огорожі й пошкутильгала вслід за Алісою — у двори.

Тут зносили хрущоби. Один будинок стояв, наче після бомбардування, вивернувши назовні припалі пилом нутрощі. Другий, уже порожній, чекав своєї черги. У третьому ще виднілися на вікнах фіранки, ще висіла білизна на балконах, збираючи розсіяну в повітрі бетонну завись. Аліса зі своїм хлопцем упевнено крокували до третього.

«Поверну їй гроші, — думав Вова. — Ні… кину їй у лице. І скажу все, що накипіло. Може, вмажу. Один тільки раз дам по пиці, хай не думає, що вона особлива…»

Аліса, ніби прочитавши його думки, здивовано повернула голову. Вова вичавив із себе усмішку.

У неї були дивовижні губи. І чудовий зад, обтягнутий велосипедними трусами. Вова мучився, як грішник на пательні: він хотів її і ненавидів. І багато разів мріяв, як добре було б прикувати Алісу до батареї й так пожити хоча б кілька днів. А потім — під суд і в буцегарню, але пам’ятати все життя, що вони були, ці дні, ця влада, це чуже й доступне, привласнене тіло…

Він важко дихав. Він боявся виказати себе поглядом, жестом, запахом. І так тривало цілу хвилину, а потім він ніби гепнувся з небес на землю: згадав, навіщо вони тут, і хто така Аліса, і хто він такий.

— Ти чого? — спитала вона, дивлячись знизу вгору.

— Нічого… Усе гаразд.

— Тебе ламає, чи що?

Вова притис долоню до розбухканого серцем боку. Похитав головою.

— Часу обмаль, — сказала вона заклопотано. — Доведеться в перукарні все швидесенько, програма-мінімум…

— Кілька хвилин, — пообіцяв він.

— Алісо!

Обоє озирнулися.

Та сама жінка, що їхала по трасі на скутері, мокра, в брудних чоботях, доганяла їх, шкутильгаючи, риссю. Вова здригнувся.

— Алісо, — важко дихаючи, жінка наздогнала їх біля самого під’їзду. — Я дещо повинна вам сказати, це стосується вашого діда.

— Ви хто? — дівчина відступила.

— Я? — жінка всміхнулася, усмішка була б цілком світською, якби не бруд на лиці. — Мене звуть Ірина, я… екстрасенс. Це стосується вашого дідуся, нам треба негайно поговорити.

— Фігня, — зарозуміло сказала Аліса. — Ідіть і говоріть із дідом.

— Це стосується й вас! Вам загрожує небезпека. Я точно знаю, що ви можете померти сьогодні до півночі, якщо не послухаєте мене!

— Божевільна, — повідомила Аліса без ознак хвилювання. — Пардон, ми поспішаємо.

І вона повернула до під’їзду, тягнучи за собою хлопця. Відчинилися й зачинилися дерев’яні двері в лусці давно обдертих оголошень.

Ірина, знесилена, сіла на стару лаву.

Сорок років тому бабусі, сумуючи за рідними селами, проводили тут дні й вечори, перемивали кістки, базікали, пліткували, роздивлялись, як проходить повз них життя. Усі вони померли в поважному віці, та й лава доживала останні дні. Ірина сиділа, слухаючи, як б’є віддалік чавунна баба по стінах п’ятиповерхівки.

Демон сів поруч:

— Ну?

Вона мовчала. Цей день пішов шкереберть із самого ранку; відьма знала, хто в цьому винен. Жодного разу в її практиці — жодного разу! — людина, яку вона лякала б скорою смертю, не поводилася так байдужно.

— У тебе вигляд, як в опудала, — сказав демон.

«Я схожа на міську божевільну, — подумала Ірина похмуро. — Дівчина не сприйняла мене всерйоз. Мала паскудниця».

— Що? Удар по самолюбству? Агов, відьмо! Куди вони пішли, що за кубло, хто цей мужик із нею? Ти мене чуєш?!

Ірина відкинулася на тверду спинку й заплющила очі. Дідок-п’яничка, що проходив повз, подивився на неї здивовано.

— Привіт! А це хто?

Артурові було років тридцять, він був чорноволосим і дуже смаглявим, сидів на підлозі, схрестивши ноги.

— А це, — почав, явно хвилюючись, Вова, — моя подруга.

— Абанамат! — Артур блиснув маленькими чіпкими очима. — Качку, дорогий, дякую. Удружив.

— Ні, — Вова занервувався сильніше. — Це внучка Раєвського, художника. Вона мій гарант… Вона добуде бабки, я завтра принесу.

— Скільки разів ти казав «завтра»? — ласкаво запитав Артур. — По-моєму, гнилий базар, так?

Аліса розглядала маленьку кімнату. Меблів майже не було, шпалери висіли клаптями, підлога була встелена у два шари відносно новими, але брудними килимами. У кутку на голому бетоні стояли поруч кальян — і світлий ноутбук із яблуком на кришці. Під вікном, розлігшись на подушках, спав чоловік, байдужий до всього, ніби в залі очікування.

Двері до сусідньої кімнати були оснащені засувом. Дверей до кухні не було зовсім — там двоє наголо бритих сизолицих ґевали пили з трилітрової банки чи