Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Аліса похитала головою. Кинула свій шолом на заднє сидіння й віддала склянку першому-ліпшому гостеві. Гість сторопів.

Не озираючись, дівчина залізла в машину, хлопець сів за кермо, і обоє одночасно грюкнули дверцятами. Ірина, на ходу ховаючи телефон, поквапилася до воріт.

— Ти що?! — гаркнув демон. — Як ти потім зайдеш?

Назустріч поспішали діти в легких курточках поверх концертних костюмів, трохи старші підлітки несли акордеони та скрипки у футлярах, жінка з бузково напомадженими губами підганяла їх, наче капрал: «Хутчіш! Не спимо! Ще розспіватися!» Вони пройшли повз Ірину, малий із віолончеллю, що йшов останнім, наткнувся на неї й тихо матюкнувся.

Повільно почали відчинятися ворота — охоронці випускали пежо з велосипедами на даху.

Старий житиме, якщо виживе внучка. Ірині було це ясно, як… як оці відбитки туфель на м’якій глині. Як номер машини з велосипедами. Як небо, ще хвилину тому блакитне, а тепер біле, з сірими прожилками.

…Але як її зупинити?!

Лавіруючи в юрбі, вона раптом кинулася до воріт.

— Відьмо, ти здуріла? — демон розгубився.

— Зажди! — Ірина кинулася за пежо, на ходу придумуючи першу фразу. Таку, щоб зачепити, щоб вони вислухали; вона не вигадала нічого кращого за «Бачу на твоїй аурі велику небезпеку», але повідомити про це було нікого.

Хтозна, чи бачив хлопець за кермом відьму, яка бігла за машиною. Але, виїхавши на дорогу, автівка одразу взяла добру швидкість і пригальмувала тільки метрів за п’ятсот — перед поворотом. А Ірина лишилася стояти посеред вузького путівця.

Пізно похопилася. Треба було хапати дівчину, коли вона була тут; утратила нюх, відьмо, сьогодні все шкереберть — а все через клятого демона та його вдову!

Її скутер був на місці, і навіть строкатий букет не встиг зблякнути. На скутері гнатися за машиною? По трасі?!

— Повертайся, — сказав демон. — Будь біля старого.

Ірина приплющила очі. Машина з велосипедами віддалялася, зникала вдалині, і через кілька секунд її неможливо буде наздогнати навіть на гоночному мотоциклі…

Але старий житиме, тільки якщо виживе внучка.

— Ми врятуємо дівчину, — вона скинула букет на траву. — І тоді не буде самогубства.

— Дівчину?!

І так бліде обличчя демона пополотніло ще більше. Ще секунду тому він вірив, що відьма знає, що робити — а тепер розлютився; права Іринина рука сама собою вчепилася їй у волосся.

— Не при всіх! — прошипіла вона. — Мене до шизарні загребуть, хочеш?

Її пальці стиснулися самі собою, і рука повільно, дуже обережно й дуже сильно потягла волосся вниз.

— Олегу, припини!

Вона беззвучно заплямкала ротом — голос зник.

— Як ти її врятуєш, — демонові не треба було стримуватися, його все одно ніхто не бачив і не чув, — як ти її врятуєш, якщо вона зараз влетить у стовп на цій своїй тарадайці? Старий через півгодини одержить звістку, і що тоді?!

— Дай мені пояснити!

Волосся затріщало, але хватка майже одразу послабшала.

— Це єдиний шанс! — відхекуючись простогнала Ірина. — Так, можемо не врятувати. Але якщо дівчина загине — шансів узагалі не буде. Невже ти не розумієш?!

Її рука випустила пасмо. З десяток вирваних волосинок полетіло за вітром, як павутиння.

— Олегу, — сказала Ірина, — я ж начебто тебе розумію… Ну навіщо ти починаєш усе спочатку?!

Погода швидко псувалася. Якби Ірина вірила в прикмети — визнала б це за поганий знак. Але вона вірила тільки в гроші… донедавна.

На її китайському скутері не було заглушок для обмеження швидкості, і фахівці в Інтернеті стверджували, що з такого циліндра можна запросто витиснути сімдесят, а то й вісімдесят кілометрів. При тому, що вже шістдесят — на такій іграшковій торохтілці — здавалися Ірині смертоносною швидкістю.

На трасі скутер, такий зручний у міських заторах, здався слабким і жалюгідним. На превелике щастя, траса виявилася завантаженою, і розігнатися було ніде. Якби Ірина вірила в прикмети — вважала б це добрим знаком.

Алісин приятель їхав невміло й кепсько. Раз у раз без потреби міняв ряд, підрізаючи чужі машини. Рух був щільний, зустрічною смугою важко рухалися самоскиди; зціпивши зуби, Ірина їхала за сірим пежо, на щастя, через велосипеди на даху він був помітний.

Демон в Ірини за спиною мовчав.

Пішов дощ. Гальмовий шлях моментально збільшився. Холодні краплі били в лице; схилившись до керма, мружачись од вітру, вона проклинала демона, його вдову, художника з Алісою-свинятком, а найбільше — себе.

«Господи, якщо це мій останній день — то чому він такий паскудний?!»

Попса в динаміках змінилася рекламою, і Вова роздратовано вимкнув радіо. Щітки-двірники на вітровому склі змахнули дощові краплі — і завмерли на кілька секунд.

— Вовко, тисам усе бачив — коли мені було з ним говорити?! Навколо натовп, журналісти, божевільня…

Аліса сиділа засмучена, дивлячись уперед на дорогу. Щітки-двірники знову гойднулись, як два метрономи; Аліса завжди пристібалася в машині. Це її за кордоном навчили.

— Вово, пристебнись.

— Іди нафіг.

Вона замовкла, тепер надовго. Вова прикусив язика; посилати людину, від якої залежить твій порятунок, може тільки повний ідіот.

Або невдаха-панікер; він сам щойно вклав їй до рук святий привід відмовити йому в допомозі.

Він перелаштувався, випадково підрізавши якусь «Ладу». Скинув швидкість, мовчки клацнув паском. Знову спробував розігнатись, але попереду йшов брудний повільний фургон, а ліворуч не давав його випередити суцільний потік машин.

— Вибач, — сказав він якомога жалібніше. — Я просто, ну, не спав сьогодні. Голова болить.

Вона мовчала.

— Аліско, ну вибач мені. Я більше не буду.

— Дитячий садок…