Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Стежка влилася в путівець. За огорожами гавкали й затихали собаки — вони передавали один одному Алісу, як олімпійці — смолоскип.

Вітер в обличчя заспокоював її. Розмазував сльози. Казав, що все ще буде.

— Вона поїхала! Серед ночі! Це нормально?!

— Тихо, тихо, люди навколо, нащо здіймати паніку?

— Тому, що куди ви дивилися?! На велосипеді серед ночі! Одна!

— Вона тут знає всі стежки, — примирливо сказав перший охоронець. — Триста разів каталася. Житейська справа, захотілося дівчинці провітритись, а ми зараз Сергія пошлемо по неї на мотоциклі… Сергію!

«Охоронець Сергій її й знайде, — холонучи, подумала Ірина. — Причому, судячи з того, як мало лишилося часу до півночі — знайде десь недалеко від будинку».

— Іди до старого, — прошелестів демон. — Рахунок на секунди!

— Панове, через хвилину феєрверк! — пролунав звідкись веселий голос розпорядниці. — Через хвилину перед будинком буде влаштовано феєрверк на честь Едуарда Васильовича, прошу вас, не пропустіть це диво!

Охоронець Сергій тим часом пішов до свого мотоцикла. Він ішов повільно, замислено, флегматично. Ще хвилина — і дійде, мабуть. А ще через кілька хвилин заведе мотор.

— Ірино! Припини метатися! — демон виплив із темряви, перетинаючи їй дорогу. — Добудь десь білий халат. На кухні має бути. Шукай.

— Га?

— У білому халаті тебе допустять до старого, коли все почнеться.

— Що почнеться?!

— Ірино, — демон став перед нею, блідий, як лампа денного світла, — ти її не врятуєш. Шукай халат! Тобі треба бути біля нього, коли цей Сергій привезе… її.

Гості виходили з будинку, сміялися, курили, заповнювали двір юрбою. Народного художника поки що не було видно.

— Уже все сталося, — хрипко продовжував демон. — Або станеться через кілька секунд. Вона злетить у кювет, або її зіб’є машина, або…

— Олегу, — сказала Ірина, — ти мене можеш не пустити… Але знай, я говорю зараз дуже серйозно. Я все-таки відьма, і баба моя була відьмою. Ти матимеш своє пекло, Олегу якщо не даси мені врятувати дівчину.

— Ти її не врятуєш! — сказав він благально. — Мені теж її шкода, але ти її не…

Вони віп’ялися одне одному у вічі, як два коти за мить до бійки.

— Давай, — Олег здригнувся, наче у крижаній ванні. — Ну… спробуй.

Велосипед був розрахований на великого чоловіка. У підлітковому віці Ірині траплялося їздити й на таких — сусідських, чоловічих, із високою рамою. Але то було давно.

Ліхтарі горіли неяскраво й не скрізь. Відьма ввімкнула фару: вогник майже нічого не освітлював, проте на вологій од дощу глинистій стежці чітко виднілися сліди велосипедних шин.

Стояла ніч, глибока й свіжа, жовтнева. Пахло глицею та водою. Повільно розходилися хмари, відкриваючи для неба землю, ніби вказуючи падаючим зіркам, куди саме слід прагнути. Сопучи й крекчучи від незвичних зусиль, Ірина гнала по сліду шин на глині: велосипед здавався величезним, як буйвіл, і таким само важким.

Прокинулися собаки за чужими парканами, заходячись і вмовкаючи по черзі, ніби їх вмикало величезне реле. Ірина гнала, з жахом відчуваючи, що сил скоро не залишиться.

І, піднявшись на горбок, побачила на дорозі далеко попереду самотню велосипедну фару.

Плаття розірвалось, а сльози висохли перед самим шляхопроводом — мостом над трасою. Свіже повітря, алкоголь та анальгетик досягли нарешті рівноваги в слабкій Алісиній голові; правда, почали боліти ноги в босоніжках, а скинути взуття й крутити педалі босоніж було б зовсім божевіллям. Аліса вже колись намагалася їздити босоніж. У дитинстві… Та чому ж сьогодні так часто згадується те дитинство?

Дід навчив її їздити на велосипеді. Зразу на великому. Ніяких триколісних, ніяких підпірок і бічних коліщат. Дід просто посадив її в сідло, сказав правильні слова, підштовхнув — і вона поїхала. Так просто.

І життя своє влаштувати теж просто. По-перше, Вови немає й ніколи не було. По-друге, інших теж нема, крім мами й діда, звісно. По-третє, вона не кидатиме університет: то була примха. Вона знову ходитиме на танці, двічі на тиждень басейн, тренування, солярій; а велосипед вона покине. Або подарує комусь. Вистачить із неї велосипеда — тільки погані спогади…

— Алісо!

Вона озирнулась: о Господи. Ця дурна її наздогнала й тут; кришталевий настрій розбився, наче ваза. Втім (вона посміхнулася) на велику нас не доженуть…

Не озираючись, налягла на педалі. З розгону виїхала на місток над трасою й не одразу збагнула, звідки стільки світла.

Назустріч через горбатий місток ніби сходила зоря: це пер на швидкості сто двадцять здоровенний паркетний джип.

Багато разів потім Ірина намагалася забути цю картинку. Вона відбилася в очах, як, за давнім переказом, влипає в сітківку вбитого образ убивці.

Розігнавшись, Аліса вилетіла на міст, і в цю саму секунду джип з увімкненим дальнім світлом виринув із другого боку, наче акула-людожер. Силует дівчини на велосипеді на мить завмер — мов на сцені, у морі вогнів, у довгій сукні, на очах захопленої зали…

А потім метнувся вбік, наче його здмухнули.

Джип промчав мимо, ще більше поспішаючи, в паніці тікаючи з місця пригоди. Ірина не втрималася й полетіла в кущі разом із велосипедом. Джип зник, залишивши в повітрі їдкий запах вихлопу — ніби нервового поту вбивці.

Вона виплуталася з колючих стебел. Схопила велосипед — і кинула. Побігла до моста, підсвіченого ліхтарями з траси. От залишилося сто метрів, сорок метрів, десять…

Ось валяється на самому краєчку велосипед.

Ось долинає здалеку — звідкись із-за спини — рев мотоциклетного мотора.

Вона підійшла до огорожі й зазирнула донизу. Аліса