Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Демон плентався поруч, повторюючи кожний її крок, і незрозуміло, хто був чиєю тінню. Діставшись до середини моста, відьма зупинилася біля поруччя, дивлячись на фонтани.

— Насправді я був їй не потрібний, — сказав Олег.

— Вона тобі пробачила.

— У неї був коханець. Заможна пристойна людина. І дітям подобався. Усе складалося. А мене не кидала тільки з жалю. Був би здоровий — давно б пішла.

— Олегу, вона тебе кохала.

— Жаліла, — вперто повторив демон. — Вона й себе жаліла, і собою пишалася: така героїня, хворого чоловіка не кидає, хоч давно й не любить. Приносить велике кохання у жертву смиренності й чесноти. Тепер вона молодець, а я…

— Олегу, як тобі не соромно?

— А хто сказав, що не соромно? — запитав він із викликом.

Ірина згадала, як кілька місяців тому, під час їхньої першої зустрічі, він страшно кричав їй в лице: «Що ти знаєш про самогубців? Коли нічого не прив’язує до життя, лише біль, тільки й чекаєш, щоб це швидше скінчилося!»

— З таким діагнозом мені все одно лишалося недовго, — сказав він, ніби прочитавши її думки.

— Ти цього не можеш знати. І це не наше діло, скільки нам лишилося.

— Ти теж суддя, так?

— А я схожа на суддю? — вона осміхнулася.

Він стояв дуже близько. Дивився гарячково. А навколо світлішало з кожною секундою.

— Дякую, — сказав він металево-дзвінко, ніби в горлі зламалася залізна шпиця. — Ти їй усе правильно сказала. І ти все правильно зробила, відьмо. Дуже тобі… дякую.

Довкола світлішало й світало.

Якби він був людиною, вона запросто поклала б йому руки на плечі. Сестринським таким, безневинним рухом. І потім, щоб закріпити успіх, підвелася б навшпиньки й понюхала кутик його рота. А потім і поцілувала; жоден із її мужиків не будив у душі ніжності. Пристрасть — так, страх — скільки завгодно, а ніжність — не судилося.

Вона стала навшпиньки.

Її долоні ковзнули, проходячи крізь Олега, як крізь голограму; Ірину облило крижаним душем. Він відсахнувся із запізненням — він хотів і мав би відсунутися раніше, щоб не допустити її рук до себе. Але от — забарився. Піддався.

Вони мовчали довгих п’ять хвилин, а довкола світало неминуче й потужно, як злітає на стовпі полум’я ракета.

— Як мені шкода, якби ти знала, — сказав демон. — Як мені жаль.

— За правилами, — заговорила вона голосніше й веселіше, ніж це було б природно, — ти ж спокутував. Ти їх урятував, трьох, чотирьох навіть, якщо врахувати Алісу.

— Немає таких правил.

— Як це немає? Я сто разів бачила в кіно. Привид виконує свою місію й заспокоюється…

— У пеклі.

— Ну чому обов’язково в пеклі? Навіщо тоді все це було, га?

— Не знаю, — зізнався демон. — Художника я не врятував.

— Бо тобі повідомили неправильні дані! Зажадай, щоб тобі дали нове завдання, з правильною інформацією…

— …Напиши скаргу…

— Ну й поскаржся! Хто там у вас найголовніший демон?

Він усміхнувся — вперше, відколи Ірина його знала. А потім раптом засміявся — дуже тихо, не дуже весело, але це був людський теплий сміх.

— Ірино, ти чудова.

— Ну, я відьма без вищої освіти… Але хіба неправда?

— Правда-правда, авжеж.

Він припинив сміятися. Потягнувся до неї, але, схаменувшись, зупинив руку на півдорозі:

— Ірино, йди, га?

— Як — іди?

— Зараз сонце зійде…

— Олегу!

— Іди, будь ласка. Я не знаю, що зі мною буде, я хочу, щоб ти пішла!

— Утекти, — сказала вона докірливо. — Щоб когось від чогось уберегти. От мужики, знов на ті самі граблі.

І всміхнулася найвідчайдушнішою зі своїх усмішок.

Рівно о сьомій тридцять дев’ять сонячний диск виринув з-за обрію, і першими його появу помітили дахи на заході.

Ірина й Олег трималися за поруччя моста — їхні руки були поряд, і можна було повірити, що вони дотикаються.

Відьма примружилась, коли сонячний промінь ударив їй у вічі. І міцніше стиснула поруччя; сонце піднімалося вище. Блищали струмені фонтанів. їхали по набережній машини. Олег дихав ротом, так, ніби був живий, і дивився на небо, наче сподіваючись злетіти.

Сонце зійшло — а він ще був поруч, був тут.

— Тобі вибачили, — прошепотіла Ірина.

На секунду їй повірилось, що, як Піноккіо став справжнім, так і Олег тепер стане живим. Вона була готова до того, що його зараз закрутить, із пальців ударять промені, а перетвориться він на принца чи на потвору — значення не має…

— …Там для мене горить во-огонь, як вічний зна-ак забутих і-сти-ин!

Сміючись і виспівуючи тонкими дівочими голосами, від Болотної площі насувалася юрба підлітків після весело проведеної ночі. Ірина відвернулася тільки на хвилину — а коли подивилася знову, його вже не було.

— Олег?!

Її рука стискала поруччя — самотня й біла, навіть, здається, синя від ранкового холоду.

— Олегу!

Усе, що відбулося за ці місяці, враз стало схоже на вигадку чи марення.

Світанок змінився ранком, як у почесній варті. Тяглися катери по воді, під’їжджали нескінченні весільні процесії, замикалися замки на залізних гілках і летіли на дно ключі, уособлюючи чиюсь волю. На жінку, що стояла біля поруччя, ніхто не звертав уваги.

Хіба мало в місті божевільних.

— Як я застібну цей ґудзик на серці твоєму, так нехай застане