Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Відчинили дверцята.

— Їхати будемо? — весело запитав молодий чорнявий хлопець. — Куди?

— Південне Чертаново, — раптом сказав демон.

— Що?

— Академіка Янгеля, — вигляд у нього був такий буденний, ніби він і не мертвий. — Їдьмо.

О третій ночі дзвінок у дверях лунає особливо голосно. Але за цими дверима не спали — так, дрімали впівока.

— Хто там?

У голосі зрозуміла тривога. І, якщо Ірині не почулося — надія.

— Алевтина, — сказав демон, — Ігорівна.

— Алевтино Ігорівно, — промовила відьма, радіючи, що в імені так багато жалібного звука «і». — Це Ірина… відьма. Ви були в мене сьогодні вранці.

Потемнів отвір вічка.

— Як ви дізналися, де я живу? — у голосі страх. — Я міліцію викличу просто зараз, у нас віддок поруч!

— Алевтино Ігорівно, не треба міліцію. Я можу… розповісти вам, що сталося з Олегом.

З дитячої визирнули відразу два невеликих личка. Хлопчики були майже однаковими на зріст і не дуже схожими один на одного: перший — викапаний батько. Другий — копія мами.

— Хто там?

— Ніхто. Ану спати!

— Ма, хтось прийшов?

Олег стояв зовсім поруч, прихилившись плечем до стіни. Ірина не бачила зараз його обличчя й не хотіла бачити.

— Спати, я кажу! Це… сусідка, ви спіть, це вас не стосується.

Алевтина щільно зачинила двері дитячої. На ній був шовковий халат, накинутий на нічну сорочку; відьма пройшла за нею до кухні й сіла на поданий стілець.

Олег лишився стояти у дверях.

— Недобре, якщо ви мене обдурите, — глухо сказала вдова.

— Я не обдурю, — Ірина переплела пальці. — Олег, він, одним словом…

Вона замовкла.

Секунду тому ця жінка ще могла сподіватися: збожеволів, викрадений, утік…

— Я знала, — дуже спокійно сказала вдова.

— Двадцять сьомого березня, — прошепотів Олег. — Двадцять сьомого березня минулого року…

Двадцять сьомого березня сніг ще лежав у лісі, але ця річка, зігріта промисловими стоками, вже рухалася, текла в чорних підталинах берегів, поринала під лід і знову вибивалася на волю.

Він зупинився на залізному містку, зведеному тут ще до розпаду СРСР. Не дивно, що поруччя проіржавіло й відвалилося.

Він волів би проковтнути цю жменю таблеток удома в ліжку, але не хотів, щоб його там знайшли. Особливо, щоб знайшли діти.

Тому він з’їв усі, стоячи на тонкому містку над чорною крижаною річкою. І запив горілкою з пляшки. Постояв і ще кілька хвилин, а потім плавно, дуже м’яко полетів униз. І не відчув холоду — взагалі нічого.

Ірина здригнулася, уявивши собі цю картину. Жінка сиділа навпроти, дивлячись широко розплющеними почервонілими очима:

— Але навіщо? Навіщо?!

— В останню мить, — швидко сказала Ірина, — він пошкодував. Він дуже хотів би все повернути, але було пізно…

Вона благально глянула на Олега — щоб переконати його не опиратися ласкавій брехні.

— Пошкодував? — Олег подумав, ворушачи губами, ніби повторюючи про себе віршовані рядки. — Так.

— Навіщо? — повторила жінка, чомусь стискаючи в руках синю чашку.

— Нервовий зрив, — ще швидше сказала відьма. — У нього просто було потьмарення… розум потьмарився. Він би ніколи такого не зробив при здоровому глузді. Він дуже любив… родину, дітей. Він був сильним чоловіком, він би ніколи такого не зробив, це хвороба, от.

— Скажи, нехай знайдуть мене й поховають, — сухо й буденно звелів Олег.

— Він хоче, — почала Ірина, — щоб його знайшли й поховали.

Жінка нарешті знайшла в собі сили розплакатися.

— Усе, годі, ходімо, — ще сухіше звелів Олег. — Більше ні слова.

— Чому ти відразу мені не сказала? — заговорила крізь сльози Алевтина Ігорівна. — Ще вранці?

— Іще він просить пробачення, — зненацька для себе вистрелила Ірина, дивлячись просто в сіро-сталеві очі демона. — Він винен перед вами. Перед хлопчиками. Він просить пробачення.

Її ноги сіпнулися самі собою; вона підвелася так різко, що стілець гепнувся на підлогу — наче маріонетка, яку сильно й невміло смикнули за ниточки. Похитуючись, рушила до виходу: ноги йшли, а руки чіплялися за одвірки.

— Я теж перед ним винна, — тихо сказала жінка за її спиною.

Ірина ледь не впала — демон припинив тягти її, як ляльку, і знадобилася частка секунди, щоб перемкнутися на власну нервову систему.

— Винна, що там казати, — уже не плачучи, сказала жінка, дивлячись перед собою, бачачи щось особливе. — Виходила за нього — така дурна була, прости Господи. Набралася розуму, звісно, але дорогою ціною… Тому хай він мені пробачить. Якщо почує. А я йому пробачаю з легким серцем… І земля йому пухом.

О сьомій ранку відьма була на Лужковому мосту, де в ранкових сутінках випиналися «древа кохання», залізні конструкції з тисячами замкнених замків — великих і маленьких, кольорових і сірих, з іменами молодят. Тисячі ключів, гадалося, спочивали на дні під цим самим мостом, і водолаз із магнітом міг би чудово тут розважитися.

«Древо кохання», а не «древо шлюбу». Імена, дати, кумедні сердечка; бажання скувати й прикувати, замок як символ неволі й безпеки. Замок на чавунному поясі вірності. «І чому мене тягне на міст, — думала Ірина. — Міст між двох берегів: як ти, бетонна конструкціє, з’єднуєш твердінь із твердінню, так і моя доля нехай з’єднує любов і свободу в одному флаконі… Тьху, зникли, це професійне, треба буде використати в майбутньому… якщо в мене є майбутнє, а не