Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Що?!

— За п’ять дванадцята. Де він?

Народний художник віддалявся стрімко. Збіг сходами з гладенькими дерев’яними східцями, із кованим поруччям; Ірина встигла помітити за фігурними ґратами — уже на самій горі — його м’які шкіряні туфлі.

Тут усе було м’яко, гладенько, бездоганно: дерев’яні поверхні, шкіра, сталь, матове світло. Тут закінчувалася гостьова частина будинку й починалася приватна, але в момент загальної метушні та розгубленості нікому було зупинити відьму, яка побігла слідом.

— Едуарде Васильовичу!

Він навіть не озирнувся. Прискорив крок, повернув у коридор за масивними дубовими дверима.

— Едуарде Васильовичу, вас кличе Аліса!

Ірина розраховувала, що внуччине ім’я виявиться ключем до його уваги. Та навряд чи народний художник узагалі її чув.

— Едуарде Васильовичу?!

Зачинилися двері. Ірина навалилася на ручку й спізнилася на частку секунди — в масиві суцільного дерева прокрутився ключ, клацнув сталевий язичок.

— Едуарде Васильовичу, Алісі погано, ви чуєте? Вона вас кличе! Вона потрапила в аварію, ви чуєте?

Тиша. Швидкі важкі кроки.

— На допомогу! — відчайдушно закричала відьма.

У глибині великого будинку вдарив годинник. Старовинний, антикварний, гучний, такий відбивав північ для Попелюшки.

— Допоможіть!

Вона кинулася сходами вниз. Якась дівчина у фартушку не стала її слухати — втекла.

— Допоможіть! Двері!

Ніхто не розумів. Усі дивились, як на божевільну; єдиним, хто відреагував одразу й правильно, був той-таки Только, але до цього моменту замовкли годинники, що били по всьому будинку.

Ламати дубові двері було довго й важко, але в кімнаті обслуги знайшовся дублікат ключа. Ірину відіпхнули, відтіснили, притисли до стіни чиїмось ліктем, і все, що вона встигла побачити — ноги в м’яких шкіряних туфлях, що нерухомо висять у повітрі.

Втім, вона не хотіла бачити більше.

— …Я помилився. Це моя помилка.

Ніч була прохолодною. Ірина йшла вздовж шосе, а від світла фар металася на узбіччі майже кілометрова тінь.

— Я помилився… А може, мене змусили помилитися. Може, просто настав мій час.

— Хто? — Ірина чітко переставляла ноги. — Хто змусив?

Демон не відповів.

Вона зупинилася, підвела руку; ще одна машина пролетіла, не спинившись. Ірина рушила далі. Напевно, можна було викликати з мобільника таксі. Але тоді доведеться називати адресу; тоді доведеться повертатися додому, заново входити в буденність і зізнаватися собі, що нічого не привиділось. Усе так і було: рожева ляпка, гострий запах хрону, ноги в м’яких шкіряних туфлях. «Але ж я знала, що він захоче себе вбити, проте не завадила йому…»

Аліса тепер спала й нічого не знала. їй скажуть завтра, та й то не відразу; чи буде винуватити внучка себе у смерті діда? Ні: такі, як Аліса, не дуже схильні себе картати.

Вона не свята. Мабуть, вона не дуже добра дівчина. Але жива.

— То що, Олегу? Що тепер буде?

— Похорон.

— Розумію. А з тобою? Зі мною?

— Зараза ти, Ірино, — сказав демон, ніби повторюючи завчений технічний опис. — Тільки про себе й думаєш.

Вона йшла, запхнувши руки в кишені куртки й насунувши на лоба каптур. У пришляхових кущах і парканах їй ввижалися сплетені шестірні, що позначають закони долі. Чому можна запобігти? Чому не можна?

«Якби я не гасала цілий день за Алісою, а втерлася б у довіру до старого. Якби я вчасно зрозуміла. Напевно, був спосіб його втримати, як я втримала тих, інших».

— Ми врятували Катю, Митю й Антона, — сказала вона вголос. — І Алісу теж урятували. Вона б не вижила без нас.

— Чи став би світ гіршим без Каті, Миті й Антона? — глухо відгукнувся демон. — Та й без Аліси, якщо чесно?

— А без тебе?

Відьма зразу пошкодувала про сказане. Клятий язик.

— Без мене він став кращим, — повільно відгукнувся демон.

— Особливо для твоєї вдови. І дітей. Вони просто щасливі.

— Забудуть, — його голос заскреготав консервною кришкою. — І правильно зроблять.

Ірина зупинилася. Демон, у своєму сірому костюмі, з блідим, як перлова пудра, довгастим лицем завис перед нею, ледь торкаючись ногами узбіччя.

— Мені здається — чи ти став якимось… зовсім прозорим?

— Мій час спливає, — сказав він з відразою. — На світанку — з речами на вихід… добре, без речей. Нафіга мені речі в пеклі?

— А я?

— А тебе я за правилами повинен… прибрати. Як відпрацьований інструмент. Ти забагато знаєш.

— За якими правилами?!

— Дорожнього руху, — сказав демон зло. — Техніки безпеки при роботі з лобзиком!

Повз них мчали машини.

— Ну, тоді прибирай, — дуже спокійно сказала Ірина. — Якщо за правилами треба — що ж… прибирай, можна прямо зараз.

Демон мовчав.

«Навіть істерики не можу здійняти, — подумала відьма з утомленим подивом. — Добре було б зараз розкричатися, з матюками, з кулаками — місце гарне, чисте поле, ніч. Не прибіжить юрба — знімати на мобільний. Викладати в мережу. Може, заридати?»

На небі горіли зірки. При світлі фар тьмянішали, в короткій темряві знову розгорялися. Демон мовчав.

— Чого чекаємо, Олегу? Світанку? Як Русалонька?

Ірина й сама не могла зрозуміти, чому давня казка, забута ще в її бурхливому підлітковому віці, раптом згадалася, та ще й так яскраво.

Демон мовчав.

— Ну! — крикнула вона надсадно. — Прибирай свій відпрацьований інструмент!

— Я пожартував, — сказав він глухо.

— Що?!

— Чого ти розкричалася? Нема… таких правил, — він ледь затнувся, ніби долаючи перешкоду. — Твоя правда.

Проскочили зелені «Жигулі».