Одержима - Марина та Сергій Дяченко

«Якби він був живий, — подумала Ірина, — зараз напився б од радості. Хоча радіти, мабуть, зарано».

Кивнувши охоронцям, наче підлеглим, вона вибігла на ґанок. Крізь скляні двері можна було розрізнити фігуру Аліси в довгій світлій сукні: внучка народного художника бродила, мов привид, уздовж химерно освітлених картин і не поспішала повертатися до зали.

Ірині стало так її шкода, що аж горло перехопило. Одного за одним вона згадала всіх своїх мужчин: за першого вона вийшла заміж на жахливі півроку — наркота… Другий трапився випадково, на дві ночі. Третій був роботом, світ уявлявся йому величезним механізмом-обслугою, а дружина — блискучою шестірнею. А так — відповідальний, добрий, турботливий навіть… Таке.

І кожного вона по-своєму кохала. Якщо це можна назвати коханням. Якщо кохання взагалі буває на світі, бо ж усі мужики — відомо хто…

Повернувшись до будинку спиною, вона дихала свіжим лісовим повітрям і дивилася, як сірому пом’ятому пежо відчиняють ворота. Як він викочується, щоб ніколи не вертатися.

Ворота зачинилися.

— Придурок, — сказав один охоронець другому. — Зараз його на дорозі заметуть…

— Хай замітають, аби не тут, — мудро відповів другий.

І кинув оком на освітлений будинок, звідки долинав спів — хоч і врозбрід, але щирий і голосний.

Третій мовчки прибирав галявинку: підняв один велосипед, одніс за ріг, притулив до стіни гаража. Потім другий одніс туди ж.

Ірина знову зазирнула до холу. Аліси не було видно.

Відьмі захотілося горілки.

Вона прокралася до зали, на своє місце, і нарешті доїла солоний огірок. Потім сама собі налила чарку й вихилила; одразу стало тепліше й припинили тремтіти руки.

— Отак і спиваються, — сказав демон.

— Тобі все одно не можна, — огризнулась Ірина. — Котра година?

— Я тобі годинник чи будильник?

Ірина пошукала поглядом Алісу. Старий художник сидів зажурений, опустивши голову на руку: втомився, мабуть, за довгий день нескінченних вітань. Його родичі й друзі спілкувалися, кожний у своєму колі; подали солодке, і гості бродили залою з кавовими чашечками в руках.

«Ридає в туалеті», — подумала Ірина.

Гостьовий туалет був великим і світлим, у ньому пахло розарієм — і тютюновим димом; дві манірні пані курили на дивані й розмовляли не про мистецтво, як можна було припустити, а про хабарі в якомусь провінційному інституті. Аліси не було.

«Ридає в іншому туалеті, — подумала відьма вже з відтінком тривоги. — Ясно, що після такої сцени їй треба побути самій… Особливо, якщо вона хоч трішки кохала цього бридкого типа».

Вона побачила управителя Толька — й рішучо підійшла до нього:

— Де Аліса? Ви не бачили?

— Ні, — відповів він без подиву.

Вона взяла його за ґудзик і притягла до себе:

— Сьогодні в неї боліла голова, — довірливо шепнула у вухо. — Може бути спазм… Одним словом, знайдіть її, їй час пити ліки.

— Ви хто? — він знов оглянув її з голови до ніг, від кросівок до хвоста на маківці. — Ви її лікар?

— Я її особистий тренер, — сказала Ірина суворо. — Попросіть знайти її.

І, переконавшись, що Только справді підкликає до себе обслугу, вийшла на ґанок.

У дворі мерехтіли гірлянди. Світилися червоним вогники сигарет: ситі й п’яні гості вирвалися на свіже повітря. Ірині гостро захотілося курити.

— Алісо! — покликала вона в темряву.

— Мієлофон! — гугнявим голосом відгукнулися з групи гостей.

І кілька голосів засміялося.

Краще б у неї, як і раніше, боліла голова. Краще б вона була п’яна, з завісою перед очима, краще б думки плуталися, а ноги запліталися.

Але вона мислила дуже чітко. Історія стосунків із Вовою була освітлена, висвітлена, ніби картина на виставковому стенді. І в цій історії багато було зайвого, але було й дороге.

Тим гірше.

Аліса зупинилася перед улюбленою дідовою картиною; вона пам’ятала її змалку. Пляж, мокрий пісок, у якому, мов у дзеркалі, відбилось, як граються діти. Тоді все було просто — без усіляких сюрреалістичних пошуків, без фальшиво-пафосної каламуті.

І туди вже не повернутися, на цей мокрий пляж.

Вона тихенько вийшла через бічні двері. Постояла, дихаючи повітрям. Вови вже й сліду не було; так легко уявити, що він наснився. Що це був прекрасний на початку, потім гіркий і страшний, потім принизливий сон; на галявинці перед входом, де щойно, кілька хвилин тому, стояв пежо, запрошені піротехніки готували феєрверк. Ох, вибухне, заблискає, ох, розсиплеться вогнями…

А потім Алісин погляд наткнувся на велосипеди.

— Тут один вихід?

Охоронці дивилися на неї підозріливо.

— А що таке? — почав перший, той, що скручував Вову.

— А те, чи ви точно знаєте, що Аліса не виходила? Бо в будинку її, здається, немає.

Охоронці перезирнулися.

— Ну, є ще хвіртка, — сказав другий. — Там, ззаду, де чорний хід. До річки, раптом що, але звичайно там не ходять, звичайно до річки на машині, тому що…

Ірина перестала його слухати.

Два велосипеди були притулені до стіни гаража ще п’ятнадцять хвилин тому.

Два.

А тепер там стояв один.

І ці стежки вона теж знала змалку. Правда, при здоровому глузді вона б не вилазила на велик у довгій сукні та босоніжках на високих шпильках.

Але вона примудрилася вилізти. Підбори теліпалися в повітрі, не торкаючись педалей. Сукня маяла, оголюючи коліна; нікому було дивитись, осуджувати чи жадати, Аліса їхала