Одержима - Марина та Сергій Дяченко
— Він приїхав її вбивати?
— Ні, — демон, примружившись, дивився на Вову й Алісу.
— Що з ним сталося?
— Ну, ти ж бачила, який він за кермом…
— Яка дурна! Навіщо вона взагалі його слухає?!
— А ти б не стала слухати?
Відьма опустила телефон. Демон дивився тепер на неї, його прозорі очі були дуже близько.
— Ви всі хочете, щоб за кам’яною стіною, — сказав він повільно. — Але все з вашої волі. Але без єдиного вияву слабкості. На білому коні. На чолі великої фірми, але — усе згідно з вашої волею… Чоловік повинен бути бездоганний. Жінка може собі дозволити, але чоловік — бездоганним, або не чоловік…
— Твоя дружина тобі докоряла?
— Моя вдова?
Кілька секунд вони дивились одне одному у вічі.
— Ти що, виправдовуєш цього Вову? — Ірина відчула, що всілася на свого коника. Пароль-відгук, морський бій — поцілив-промазав-поранив. Демон одвів погляд; Аліса й далі стояла, вислуховуючи хрипкий шепіт, і навіть щось відповідала — так само тихо.
— Не виправдовую, — сумно сказав демон. — Я просто не суджу. На відміну від тебе.
— Я ще й винна? — відьма забула, що мусить прикидатися й тримати телефон біля вуха. — Та ця дівчина… Це кремінь, а не дівчина! А він шмаркля, а не мужик! Та ще й наркоман!
— Про нього я взагалі не говорю…
— А про кого? Чоловіча солідарність, щоб ви всі провалилися. Вона тепер повинна його вислухати, пожаліти? Та він…
— Він мізинця її не вартий, — сумно посміхнувся демон. — Скажи, скажи. Так звичайно матусі говорять дорослим дочкам.
— Отже, тебе ще й теща кривдила?
— Ірино, — серйозно сказав демон, — прибережи дешевий психоаналіз для клієнтів.
Ірина набрала повітря, щоб відповісти, але в цю мить розмова Аліси й Вови з тихої стала голосною, навіть оглушливою.
— …Ти обіцяла!
— Скотино, то ти по гроші приїхав?
— Ти обіцяла, чуєш? Або я зараз піду до них… до твого діда…
І стало ясно, що Вова напідпитку. Або під кайфом; яка саме речовина скаламутила його розум, Ірина не знала.
— Далеко не зайдеш, — Аліса гидливо відсунулась. — Тут охорона, якщо ти не знав.
— Я ні-що, — вимовив він по складах. — Нік-че-ма… А ти вся в шоколаді, так. Ти ні-ні-ні… не-нік-че-ма. Ти така вся блискуча, сяюча. А я біля твоїх ніг…
І він важко опустився на коліна.
— Устань, придурку! — верескнула Аліса.
— А я лайно під твоїми підборами… А ти ж любила мене. Любила гівно. Подобається?
Аліса різко повернулася, щоб піти, але Вова схопив її за край плаття:
— Ні! Будь ласка… Ну секундочку ти можеш… Нехай ті бабки… Ну, здохну я, я й так скоро здохну… Не важливо… Ну хоч секундочку постояти? Чи западло?!
Ірина збігла з ґанку й швидким кроком підійшла до охоронця:
— Що ви дивитеся?
— Та це ж начебто її хлопець…
— Ви що, не бачите, він п’яний? Ану ж він її вдарить?!
Охоронець недобре блиснув очима. Він не сказав того, що просилося на язик, але відьма й так зрозуміла: похмурий дядько вважав, що Алісі-свинятку кілька ляпасів підуть тільки на користь.
— А що, як він її вб’є? — Ірина зціпила зуби. — Хто відповідатиме, га?
Охоронець подивився на неї похмуро, потім знехотя, але дедалі швидше покрокував до розбитої машини:
— Так, Алісо Вікторівно, у нас нібито проблема чи ні?
Вова підхопився з колін, наче його вдарило струмом:
— У нас проблема… У нас душі немає! Бабки є — а душі немає… Та забирай, якщо вже я негідний тюхтій, не вартий тебе, шоколадної… Забирай!
І він почав зі стогонами й прокльонами відстібати велосипеди від багажника на даху.
— Сто тисяч гівняних рублів, — бурмотів він собі під ніс. — Це життя не варте, ні… Моє життя — лайна купа, зате ця вся в білому… Аж виблискує… А моє життя — це тьху…
Навіть Ірині було соромно й страшно на нього дивитися. Аліса відступила ще на кілька кроків, але не йшла, наче заворожена.
— На! — Вова несподівано сильно жбурнув велосипед, так що Аліса ледь ухилилася. — Твоє! Забирай!
— Ти що робиш? — насунувся охоронець.
— Та нехай, — кинула Аліса.
— Нехай? — проридав Вова. — І занехаяла… Занехаяла… І мій теж, бо яка різниця, все одно здихати…
Він говорив це, знімаючи з даху другий велосипед, з чоловічою рамою.
— Я йду, — сказала Аліса й розвернулася до ґанку.
— То що з ним робити? — охоронець, здається, трохи розгубився.
— Убивати! — вигукнув Вова. — Усі ви мене вбиваєте… І ти, — він тицьнув пальцем у спину дівчині, — ти мене вбиваєш! Уся в білому, так! А я лайно, а ти любила лайно, ти зі мною, з лайном, спала…
Аліса різко обернулася до охоронця:
— Слухай, викинь його звідси!
Голос її погано слухався.
— На! — Вова жбурнув другим велосипедом в охоронця. Той відскочив, і його запас лояльності висох остаточно.
Аліса піднімалася сходами, підбори її не торкалися мармуру. Ірина стояла, переплівши пальці перед грудьми, і дивилась, як охоронець, завівши Вові руку за спину, тицяє його лицем у понівечений бік сірого пежо:
— Та я тебе, обколотого, до ментовки здам!
З будки вийшли ще двоє в чорних куртках з емблемою охоронної фірми. На порозі виріс Только.
— Пусти, — стогнав Вова, — я поїду… Відпусти, нафіга це тобі…
Аліса зникла за дверима.
— Година? — прошепотіла Ірина.
— Одинадцята нуль п’ять, — у
