Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Тебе попереджали, очкарик?

— Я нізащо не купував би скутер.

Демон мовчав усю дорогу. Тільки коли Ірина, прикувавши моторолер під вікнами, піднялася до квартири, демон порушив скорботну безмовність.

— Чому? — спитала Ірина, аби щось сказати.

— Це дуже небезпечно й незручно. Я купив би мотоцикл… Знаєш, у чому заковика? Тепер я знаю, як треба жити.

Ірина впала на диван. Демон зупинився посеред кімнати:

— Я знаю, як треба жити. Я прокидався б щоранку з усмішкою. Я підходив би до вікна… Я смакував би кожну хвилину, дивився б людям у вічі, я працював би, як віл, а потім відпочивав би. І я любив би… Ох, як би я, Ірино, любив.

— Кого? — вихопилося в Ірини.

Демон замовк. Звівшись на лікті, вона бачила, як він напружено вдивляється в затінене гіллям вікно.

— Олегу, як вийшло, що ти наклав на себе руки?

— Я не можу про це говорити.

— Не можеш чи не хочеш?

— Не можу й не хочу, — вперто сказав демон.

— Коли це хоч сталося?

— Сорок днів минуло, рік — іще ні.

— І в тебе хтось лишився? Родина, дружина, діти?

Її рука, стиснувшись у кулак, сіпнулася сама собою й стукнула відьму у вилицю. Ірина завила.

— Боляче? — запитав демон. — Так от, мені болить дужче. Не став таких запитань.

Кілька хвилин Ірина боролася з люттю. От і розплачуйся за добрі справи, навіть за добрі думки, за зусилля в спробі зробити добро…

Вона страшенно втомилася, обійшовши всіх цих охоронців, потім секретарок, потім завучів або замдиректорів. Вона могла пишатися собою — з восьми шкіл їй не зуміли відмовити в жодній. І все одно — справу програно. Усе пропало.

Демон дивився у вікно, повернувшись до Ірини в профіль. Вона бачила, як ворушаться його губи; демон, здається, сам собі розповідав, як треба жити:

— Узимку я розчищав би сніг лопатою. Навесні сіяв траву, влітку пив холодне пиво в тіні, восени заклеював вікна…

— Добрий день, діти, — Ірина знесилено впала на диванну подушку. — Наша фірма проводить акцію, деталі дивіться на сайті пратчет-ру…

І раптом вона різко сіла на дивані, і мороз накрив її хвилею — аж до маківки.

У вузькому темному коридорі вони шпурляли його один одному, як грушу. Добре, що в цей день він був без окулярів — напевно розбили б.

Учні гімназії, вони виявилися набагато вигадливішими за звичайних вуличних хуліганів. Лиця майже не зачепили; копали по ногах, били нижче пояса, змолотили його дуже швидко — й хвилини не минуло.

Потім враз розійшлися, розсіялися в різних кінцях коридору, і, закусивши губу, він подумав: «Це все, що ви можете?»

Боліли синці, невидимі під одягом. Антон ішов, шкандибаючи, зціпивши зуби; йому було байдуже. Що гірше — то краще.

— Агов, гондоне! — гукнули його на шкільному ґанку. Він стримався й не повернув голови; на виході зі шкільного двору, біля воріт у тіні липи, Аліна з однокласницями курила й базікала, ні від кого особливо не ховаючись.

Антон відчув, як тисне під серцем. Те, що Аліна досі не пішла додому, здалося йому лихим знаком.

— Агов, гондоне! Агов, гондоне! — покликали відразу з лавки під липами, від ґанку, з вікна першого поверху. Антон ішов, бачачи тільки дорогу перед собою; дорога вела повз зграйку дівчат із сигаретами.

— Антоне! — гукнула його Аліна.

Хтось заіржав на кілька голосів. Він уповільнив кроки.

— Бувай, — сказав дерев’яним голосом, дивлячись Аліні в перенісся.

— Е, що це в тебе?

Дівчата перезирнулися. Аліна дивилася Антонові за спину:

— Хто це тобі причепив?

Гарячково розстебнувши ґудзика, він стягнув піджак. Ззаду на тканині шпильками були прищебнуті презервативи — розгорнуті, м’які й вологі.

— Гондон Нечаєв, — сказав хтось із дівчат. — Нє, ну я не можу, наші хлопчаки такі злі…

Антон зрозумів, що під страхом смерті не торкнеться цієї гидоти руками. Він узявся трясти піджак, намагаючись струсити презервативи, але шпильки тримали міцно, і гума не рвалася.

Його однокласники, і Сергій Охотніков, бачили цю гидоту в нього на піджаку, але ніхто нічого не сказав! Він ішов подвір’ям, його гукали, всі сміялися — але ніхто нічого не сказав, доки не побачила Аліна!

Сліпий од люті, він пішов геть, тримаючи піджак у руці. За спиною сміялися й базікали, і Аліна раз крикнула:

— Та почекай ти! Приведи себе до ладу!

Він додав ходи і не чув, як перемовлялися дівчата за його спиною.

Варварка, пишногруда Алінина однокласниця, спитала півголосом:

— Нафіга ти це робиш?

— Що? — Аліна округлила й так виразні очі.

— Нафіга ти дражниш Піню? Він же зло зриває не на тобі, а на Нечаєву…

— Нехай звикає, — Аліна загасила сигарету. — Піні це корисно.

— А Нечаєву?

— Чесно? Мені насрати.

«Привіт, товариство. Я, як і ви, дуже люблю Террі Пратчета. Шукаю хлопця, який у четвер вранці їхав у метро жовтогарячою гілкою й читав книжку мого улюбленого автора. Хочу поговорити з ним про літературу. Іринка».

«Привіт, народе. Я шукаю хлопця, який у четвер вранці їхав у метро жовтогарячою гілкою й читав книжку мого улюбленого автора. Відгукнися, напиши мені в приватку. Іринка».

«Хлопче з книжкою Пратчета, який їхав у четвер жовтогарячою гілкою від Теплого Стану до центру, кинь листа на цю адресу, ти дещо загубив.