Танок драконів - Джордж Мартін

— Решта троє залишаться нашими гістьми,— заявив юнкайський пан у нагруднику,— аж до знищення драконів.

Над залою запала тиша. Далі почулося бурмотіння-буркотіння, приглушені прокльони, притишені молитви,— немов розворушили осине гніздо.

— Дракони...— почав був король Гіздар.

— ...це чудовиська, і в Дазнаковому бійцівському кублі це побачили всі. Не може бути справжнього миру, доки вони живі.

— Її препишність королева Данерис — мати драконів,— відповів Резнак.— Лише вона може...

— Її немає,— обірвав його Кривавобородий.— Її спалили і зжерли. Її розтрощена голова проростає будяччям.

У відповідь на ці слова зірвалося ревіння. Дехто з присутніх почав горлати й лаятися. Інші схвально тупали ногами і свистіли. Довелося бронзовим бестіям грюкати ратищами списів у підлогу, щоб відновити тишу.

Сер Баристан ані на мить не відривав очей від Кривавобородого. «Він прийшов грабувати місто, а Гіздарів мир відбирає у нього здобич. І він усе зробить, щоб почалася різанина».

Гіздар зо Лорак повільно підвівся зі свого драконячого трону.

— Я маю проконсультуватися з радою. Засідання закінчене.

— Клякніть перед його препишністю шляхетним Гіздаром зо Лораком Чотирнадцятим, королем Міріна, нащадком Гіса, октархом Старої Імперії, паном Скагазадана, консортом драконів і кров’ю од крові гарпії,— закричав герольд. Бронзові бестії, вийшовши з-за колон, стали шерегою, а потім повільно рушили в ногу, виганяючи прохачів із зали.

Дорнянам іти було недалеко. Як і належить йому за статусом, Квентин Мартел отримав покої у Великій піраміді, на два поверхи вниз,— гарне мешкання з окремим виходком і огородженою стінами терасою. Можливо, саме тому він і затримався разом зі своїми товаришами, дочекавшись, поки юрма трохи розійдеться, й лише тоді рушив до сходів.

Сер Баристан замислено спостерігав за ними. «Чого б хотілося Данерис?» — питав він себе. Здається, він знав відповідь. Літній лицар широким кроком перетнув залу, й білий плащ розмаявся в нього за плечима. Дорнян він наздогнав на сходах.

— При дворі вашого батька так весело не буває,— почув він жарт Дринквотера.

— Княжичу Квентине,— гукнув Селмі.— Можна вас на два слова?

Квентин Мартел озирнувся.

— Пане Баристане! Певна річ. Мої покої унизу.

«О ні».

— Не моя справа давати вам поради, княжичу Квентине... але, на вашому місці, я б не повертався у свої покої. Вам з товаришами краще спуститися сходами до самого виходу й забиратися геть.

— Забиратися з піраміди? — витріщився на нього княжич Мартел.

— Забиратися з міста. Повертатися в Дорн.

Дорняни обмінялися поглядами.

— У нас і зброя, і лати залишилися в покоях,— сказав Герис Дринквотер.— Поминаючи вже гроші.

— Мечам знайдеться заміна,— сказав сер Баристан.— Я дам вам грошей на дорогу в Дорн. Княжичу Квентине, король сьогодні звернув увагу на вашу присутність. І нахмурився.

— Боятися Гіздара зо Лорака? — розсміявся Герис Дринквотер.— Та ви ж його щойно бачили. Він спасував перед юнкайцями. Йому прислали голову, а він нічого не зробив.

Квентин Мартел на згоду кинув.

— Княжичу завжди варто думати, перш ніж щось робити. Та цей король... я не знаю, як до нього ставитися. Королева теж мене щодо нього застерігала, це правда, але...

— Застерігала? — нахмурився Селмі.— То чому ви й досі тут?

Княжич Квентин почервонів.

— Шлюбна угода...

— ...укладалася двома мерцями, й у ній і словом не згадується ані королева, ані ви. В ній обіцялася рука вашої сестри братові королеви, теж мерцю. Угода не має законної сили. Поки ви не з’явилися, її світлість узагалі не знала про ваше існування. Ваш батько добре вміє берегти таємниці, княжичу Квентине. Боюся, занадто добре. Якби королева дізналася про угоду в Карті, може, ніколи й рушила б у Невільничу бухту, але ви з’явилися запізно. Не хочу сипати вам сіль на рани, але її світлість має нового чоловіка й давнього фаворита, і, здається, вони обидва подобаються їй більше за вас.

У темних очах княжича спалахнув гнів.

— Пекарський підпанок не гідний бути консортом королеви Сімох Королівств.

— Не вам судити,— промовив сер Баристан і помовчав, не певен, чи не наговорив зайвого. «Ні. Кажи вже до кінця».— Того дня, в Дазнаковому бійцівському кублі, у королівській ложі одна страва була отруєна. Це просто випадковість, що її всю з’їв Дужий Бельвас. Блакитні грації кажуть, що його врятували тільки його вага й неймовірна міцність, але він був за крок від смерті. І досі ще може померти.

На обличчі княжича Квентина читалося приголомшення.

— Отрута... призначалася Данерис?

— Або їй, або Гіздарові. А може, їм обом. Але ложа його. Про все домовлявся його світлість. Якщо це він отруїв страву... ну, йому потрібен цап-відбувайло. А хто пасує на цю роль краще, ніж суперник з далеких країв, у якого немає при дворі друзів? Хто пасує краще, ніж зневажений королевою залицяльник?

— Я? — зблід Квентин Мартел.— Я б у житті... ви ж не думаєте, що я...

«Або він каже правду, або він — неперевершений лицедій».

— Я не думаю, але інші можуть подумати,— мовив сер Баристан.— Червоний Гад був вашим дядьком. І у вас є всі підстави бажати смерті короля Гіздара.

— Так само, як і в інших,— втрутився Герис Дринквотер.— Наприклад, у Нагариса. Королівського...

— ...фаворита,— закінчив за нього сер Баристан, поки дорнський лицар не заплямував честь королеви.— Це ж так ви називаєте їх у Дорні, правда?.. Княжич Левин,— провадив він, не чекаючи на відповідь,— був моїм побратимом. У ті часи у королівській варті не тримали секретів одне від одного. Я знаю, що у нього була фаворитка. Він не бачив у цьому ганьби.

— Ні,— почервонів Квентин,— але...

— Дааріо, якби посмів, убив би Гіздара не замислюючись,— провадив сер Баристан,— але не отрутою. Ніколи в житті. Та й Дааріо тут у будь-якому разі не було. Гіздар би радо звинуватив його за отруйну сарану... але королю можуть ще знадобитися штормокруки, а він їх втратить, якщо спричиниться до смерті їхнього капітана. Ні, княжичу. Якщо його світлості знадобиться отруйник, він обере вас,— промовив він. Це було все, що він міг сказати без ризику. За кілька днів, якщо боги всміхнуться, Гіздар зо Лорак більше не правитиме Міріном... але нічого доброго не вийде, якщо княжич Квентин потрапить у криваву різанину, яка наближається.— Якщо хочете обов’язково залишитися в Міріні, тримайтеся подалі від двору і сподівайтеся, що король Гіздар про вас забуде,— закінчив сер Баристан,— проте мудріше буде сісти на корабель