Танок драконів - Джордж Мартін
Замок виріс на берегах мису Гніву, на високій темно-червоній скелі, з трьох боків оточеній бурхливими водами Кораблетрощильної затоки. Єдиний доступ до замку перекривала прибрамна, за якою простягався довгий голий гребінь, що його Конінтони називали «горлом грифона». Долати горло — занадто кривава справа, оскільки на гребені нападники відкриті списам, камінню та стрілам оборонців, які ховаються у двох круглих баштах обабіч центральної брами замку. А щойно нападники досягнуть брами, оборонці почнуть лити їм на голови киплячу олію. Гриф очікував, що втратить із сотню вояків.
А втратив чотирьох.
Ліс давно не рубали, він наповз на поля перед прибрамною, і Франклін Флаверс, ховаючись у заростях, підкрався, виринувши з-за дерев за двадцять ярдів від прибрамної з тараном, який вони змайстрували в таборі. На гуркіт на зубчасту стіну вибігло двоє людей, але не встигли вони навіть продерти очі зі сну, як їх зняли лучники Чорного Балака. Брама була замкнена, але засувів не опустили, тож вона піддалася з другого удару, і заки бойовий ріжок засурмив тривогу в замку, вояки сера Франкліна вже здолали половину горла.
Перший крук вилетів, коли на куртину закидали гаки, другий — за хвильку. Жоден з птахів не здолав і сотні ярдів — їх збили стріли. Вартовий кинув на голови людей, які перші зайшли у браму, відро олії, але не мав часу її нагріти, тож саме відро завдало більше шкоди, ніж олія. Незабаром на мурах одразу в дюжині місць уже дзвеніли мечі. Вояки золотого загону, протискаючись між зубців, вибігали на стіни з криком: «Грифон! Грифон!» — старовинним бойовим кличем дому Конінтонів, від чого оборонці ще більше розгубилися.
Усе закінчилося за кілька хвилин. Гриф перетнув горло грифона на білому рисаку, а поряд їхав Гарі Стрикленд. Наблизившись до замку, він угледів, як з мейстерської вежі вилітає ще один крук, але його збив сам Чорний Балак.
— Більше ніяких повідомлень,— гукнув Гриф до сера Франкліна Флаверса, який був у дворі. Наступним з мейстерської вежі вилетів мейстер. Він так ляпав руками, що його можна було переплутати з птахом.
На цьому опір закінчився. Хто з гвардійців ще залишився, всі поскладали зброю. І отак умить до Джона Конінтона знову повернулося Гніздо Грифона і він знову став лордом.
— Пане Франкліне,— промовив він,— сходіть у фортецю й на кухню і викличте сюди всіх, кого знайдете. Мало, ти зроби те саме в мейстерській башті та зброярні. Пане Бренделю, ви — у стайні, септі й касарнях. Приведіть їх усіх у двір і постарайтеся не вбивати нікого, хто особливо не напрошуватиметься. Нам потрібно перетягнути штормові землі на свій бік, а різаниною ми цього не доможемося. Й обов’язково зазирніть під олтар Матері — там є таємні сходи, які ведуть до секретного виходу. Ще один такий вихід, який веде просто до моря, міститься під північно-західною вежею. Ніхто не повинен утекти.
— Ніхто не втече,— запевнив його Франклін Флаверс.
Конінтон провів підлеглих поглядом, а потім жестом підкликав Недомейстра.
— Гальдоне, ти береш на себе відповідальність за гайворонник. Мені сьогодні ввечері треба буде розіслати декілька листів.
— Будемо сподіватися, що там ще залишилися круки.
Навіть Безпритульний Гарі був під враженням від такої швидкої перемоги.
— Не думав я, що буде так легко,— мовив генерал-капітан, ідучи разом з Грифом у велику залу — подивитися на різьблений позолочений Грифонів престол, з якого правило п’ятдесят поколінь Конінтонів.
— Далі буде важче. Цих ми заскочили зненацька. Так не триватиме вічно, навіть якщо Чорний Балак перестріляє всіх круків у королівстві.
Стрикленд роздивлявся побляклі гобелени на стінах, арочні червоно-білі мозаїчні вікна з міріадами ромбовидних шибочок, стійки зі списами, мечами й келепами.
— Нехай приходять. Якщо тут достатньо припасів, це місце витримає напад війська, вдвадцятеро більшого за наше. А ви ж казали, тут є доступ до моря?
— Унизу. Таємний грот під стрімчаком, який з’являється тільки під час відпливу.
Але Конінтон не збирався нікому дозволяти «приходити». Гніздо Грифона — міцне, але маленьке, і якщо вони тут затримаються, їхня перемога теж буде маленька. Проте неподалік є ще один замок, набагато більший, неприступний. «Якщо взяти його, похитнеться все королівство».
— Перепрошую, генерале-капітане. Під септом похований мій батько, а я вже дуже багато років не молився за нього.
— Певна річ, мілорде.
Та коли вони розійшлися, Джон Конінтон рушив не в септ. Натомість він пішов на дах на східній вежі — найвищій у Гнізді Грифона, Піднімаючись, він пригадував, як робив це раніше — сто разів з лордом-батьком, який любив постояти там, задивившись на ліс, стрімчак і море, знаючи, що все це належить дому Конінтонів, а ще одного разу (лише одного!) — з Рейгаром Таргарієном. Королевич Рейгар повертався з Дорну і разом з почтом затримався тут на два тижні. «Він тоді був зовсім молодий, а я — ще молодший. Та ми обоє були ще хлопчаками». На гостині королевич зіграв на своїй срібнострунній лірі. «Пісню про кохання й долю,— пригадалося Джонові Конінтону,— й коли він відклав ліру, всі жінки в залі плакали». Чоловіки — ні, певна річ. Зокрема батько, який кохався тільки у своїй землі. Лорд Армонд Конінтон увесь вечір намагався схилити королевича Рейгара на свій бік у суперечці з лордом Моригеном.
Двері на дах сіли й застрягли: було очевидно, що їх ніхто не відчиняв багато років. Довелося вибивати їх плечем. Та коли Джон Конінтон вийшов на високу зубчасту стіну, краєвид виявився саме таким запаморочливим, як йому і пам’яталося: стрімчак з обвітреним камінням і гострими шпилями; внизу — бурхливе море, яке реве біля підніжжя замку, неначе розтривожений звір; нескінченні льє хмарного неба; ліс в осінніх кольорах. «Землі вашого батька прегарні»,— сказав королевич Рейгар, стоячи рівно на тому місці, де зараз стоїть Джон. А він, тодішній хлопчина, відповів: «Одного дня це все буде моїм». Так наче це могло справити враження на королевича, який був спадкоємцем цілого королівства — від Арбору до
