Танок драконів - Джордж Мартін
— Я — княжич Дорнський,— сказав Квентин.— Я мав обов’язки перед батьком і перед своїм народом. Існувала таємна шлюбна угода.
— Я чув. І щойно срібна королева побачила твій обривок пергаменту, одразу впала тобі в обійми, так?
— Ні,— сказала Гарна Мерис.
— Ні? А, пригадую! Твоя наречена полетіла на драконі. Що ж, коли вона повернеться, не забудь запросити нас на весілля. Хлопці з нашого загону залюбки вип’ють за ваше щастя, а я обожнюю вестероські весілля. Особливо вкладання в ліжко, от тільки... ой, стривай...— він обернувся до Дензо Д’гана.— Дензо, ти хіба не казав мені, що королева драконів побралася з якимсь гіскарцем?
— З мірінським паном. Багатим.
Пошарпаний Правитель знову розвернувся до Квентина.
— Невже це правда? Ну звісно, ні. А як же шлюбна угода?
— Королева з нього посміялася,— сказала Гарна Мерис.
«Данерис не сміялася». Можливо, решта Міріна вважала його кумедною чудасією, як-от вигнанець з Літніх островів, якого тримав при дворі король Роберт, але королева була до Квентина дуже добра.
— Ми запізнилися,— мовив княжич.
— Шкода, що не дезертирували від мене швидше,— Пошарпаний Правитель сьорбнув вина.— Отож... не буде весілля у княжича Жабки. І це тому ти прискакав назад до мене? Мої троє хоробрих дорнян вирішили виконати контракт?
— Ні.
— Яке горе.
— Юрхаз зо Юнзак мертвий.
— Це не новина. Він загинув у мене на очах. Бідолаха, побачивши дракона, кинувся тікати і спіткнувся. Його затоптала тисяча найближчих друзів. Без сумніву, Жовте місто обливається сльозами. Хочеш його пом’янути разом зі мною?
— Ні. Юнкайці обрали нового командувача?
— Рада панства ніяк не дійде згоди. Найбільша підтримка була в Єзана зо Каґаза, але і він помер. Мудре панство командує по черзі. Сьогодні головний — отой, якого твої брати по зброї прозивають П’яним Завойовником. А завтра це буде Пан Щокастий.
— Кролик,— виправила його Мерис.— Щокастий був учора.
— Справді, я помилився, люба. Наші юнкайські друзі були такі ласкаві, що надали нам графік. Треба мені частіше в нього зазирати.
— Вас найняв Юрхаз зо Юнзак.
— Він підписав контракт від імені міста. Атож.
— Мірін і Юнкай уклали мир. Облогу скоро знімуть, війська розпустять. Не буде ні боїв, ні різанини, ні мародерства в місті.
— У житті повно розчарувань.
— І довго, як гадаєте, юнкайці ще платитимуть чотирьом загонам вільнонайманців?
Сьорбнувши вина, Пошарпаний Правитель мовив:
— Гірке питання. Але така вже доля вільнонайманців. Одна війна закінчується, інша починається. На щастя, завжди хтось десь воює. Може, навіть тут. Може, ми тут зараз сидимо випиваємо, а Кривавобородий уже підбурює наших юнкайських друзів піднести королю Гіздарові ще одну голову. Вільновідпущеники й рабовласники дихають одне одному в потилицю й гострять ножі, сини гарпії змовляються по своїх пірамідах, кобила біла топче копитами і рабів, і панів, наші друзі з Юнкая задивляються на море, а десь у зелених луках дракон об’їдає ніжне м’ясо Данерис Таргарієн. Хто сьогодні править Міріном? Хто правитиме ним завтра? — пентосянин знизав плечима.— Але одне я знаю напевне. Комусь наші мечі та й знадобляться.
— Мені вони знадобляться. Вас найме Дорн.
Пошарпаний Правитель глянув на Гарну Мерис.
— А Жабці зухвальства не бракує. Нагадати йому? Любий княжичу, останнім контрактом, який ми з вами підписали, ви підтерли свою гарненьку рожеву дупцю.
— Я заплачу вдвічі більше, ніж вам платять юнкайці.
— Заплатиш золотом одразу після підписання контракту?
— Частину заплачу, коли допливемо у Волантис, а решту — коли я повернуся в Сонцеспис. Відпливаючи, ми взяли з собою золото, та його важко було би приховати, коли ми приєдналися до вашого загону, тож ми поклали його в банк. Можу показати папери.
— А, папери. Але нам же заплатять удвічі більше.
— Удвічі більше паперів,— сказала Гарна Мерис.
— Решту отримаєте в Дорні,— наполягав Квентин.— Мій батько — людина честі. Якщо я поставлю на угоду свою печатку, він її виконає. Даю вам слово.
Пошарпаний Правитель допив вино, перевернув кубок і посунув його на середину столу.
— Отже. Ану, правильно я зрозумів... відомий брехун і клятвопорушник хоче укласти з нами контракт і платить обіцянками, А за які послуги? Цікаво. Може, щоб мої звіяні вітром розбили юнкайців і розграбували Жовте місто? Перемогли на луках дотрацький халасар? Чи буде досить, якщо ми доставимо тобі в ліжко розпалену Данерис? Скажи-но правду, княжичу Жабко. Навіщо тобі я і мій загін?
— Допомогти мені вкрасти дракона.
Каґо Трупоріз гигикнув. Гарна Мерис підняла кутик рота, що символізувало посмішку. Дензо Д’ган присвиснув.
Відкинувшись на стільці, Пошарпаний Правитель мовив:
— Удвічі більше — малувата ціна за драконів, княжичу. Навіть жабці має це бути зрозуміло. Дракони дуже дорогі. І людям, які платять обіцянками, має вистачати розуму обіцяти більше.
— Хочете, щоб я потроїв...
— Я,— перебив його Пошарпаний Правитель,— хочу Пентос.
Відроджений грифон
Першими він послав лучників.
Чорний Балак командував тисячею стрільців. Замолоду Джон Конінтон так само презирливо ставився до лучників, як і більшість лицарів, але у вигнанні він порозумнішав. Стріла по-своєму настільки ж смертоносна, як і меч, отож перед довгою мандрівкою він наполіг, щоб Безпритульний Гарі Стрикленд розбив загін Балака на десять сотень і розсадив усі сотні на різні кораблі.
Шістьом кораблям вдалося втриматися разом і доправити своїх пасажирів на береги мису Гніву (решта чотири відстали, але згодом наздоженуть, запевняли волантисяни, проте Гриф не відкидав імовірність, що вони або заблукали, або причалили деінде), тому в загоні лишилося шістсот лучників. А для поставленої задачі досить було і двохсот. «Вони постараються розіслати круків,— пояснив він Чорному Балакові.— Спостерігайте за мейстровою вежею. Вона ось тут,— показав він на карті, яку накреслив на землі у таборі.— Збивайте всіх птахів, які вилітатимуть з міста».
«Це ми зможемо»,— відповів літньоострів’янин.
Третина Балакових стрільців користувалася арбалетами,
