Танок драконів - Джордж Мартін

Гніздо Грифона і справді перейшло до Джона Конінтона — нехай навіть усього на декілька недовгих років. Як колись батько, а перед ним — дідусь, він правив звідси обширними землями, які тягнулися на багато льє на захід, північ і південь. Правив. «Я зависоко злетів, засильно кохав, забагато прагнув. Хотів дістати зірку з неба, занадто потягнувся — і впав».

Після Битви дзвонів, коли Ейрис Таргарієн позбавив його титулів і вислав у вигнання в божевільному нападі невдячності й підозріливості, землі й титул лорда лишилися за домом Конінтонів — перейшли до Джонового кузена сера Рональда, якого Джон призначив каштеляном, коли сам поїхав на Королівський Причал на службу до королевича Рейгара. По війні Роберт Баратеон докінчив руїну грифонів. Кузенові Рональду лишили замок і голову на плечах, але забрали титул лорда, тож він став простим лицарем Гнізда Грифона, а дев’ять десятих колишніх земель роздали сусідам, які підтримали Роберта.

Рональд Конінтон помер багато років тому. Теперішній лицар Гнізда Грифона, його син Ронет, подейкують, поїхав на війну у приріччя. Це й на краще. З досвіду Джон Конінтон знав, що люди не можуть не воювати за те, що вважають своїм, навіть якщо воно їм дісталося в результаті крадіжки. І йому зовсім не хотілося відсвяткувати своє повернення убивством родича. Батько Рудого Ронета залюбки скористався падінням свого кузена, це правда, але ж син його на той час був ще зовсім дитиною. Джон Конінтон навіть не міг ненавидіти покійного сера Рональда, як мав би. Він-бо сам винен.

Це він усе втратив у Скельному Септі — через власну зарозумілість.

Роберт Баратеон, самотній і поранений, ховався десь у містечку. Джон Конінтон це знав, а ще він знав, що Робертова голова на списі поклала б край повстанню тут і зараз. Він був молодий і гоноровий. Та і як не бути? Король Ейрис зробив його правицею і дав йому під командування військо, і Джон хотів довести, що гідний і такої честі, і Рейгарової любові. Він власноруч уб’є лорда-заколотника та впише своє ім’я в історію Сімох Королівств.

Отож він оточив Скельний Септ, зайшов у містечко й почав пошуки. Його лицарі ходили від хати до хати, ламаючи двері й зазираючи по всіх підвалах. Він навіть відіслав своїх вояків повзати по каналізації, але Роберт не попадався. Містяни його ховали. Переводили з одного таємного сховку до іншого, завжди на крок випереджаючи королівських вояків. Ціле місто було кублом зрадників. Наприкінці заховали узурпатора в борделі. Що це за король, який ховається за жіночі спідниці? Та поки тривали пошуки, до містечка підтягнулися Едард Старк і Гостер Таллі з армією повстанців. Далі були дзвони й битва, і з борделю з’явився Роберт з крицею в руці й мало не зарубав Джона на сходах старого септу, який і дав назву містечку.

Багато років Джон Конінтон запевняв себе, що це не його провина, що він зробив усе можливе. Його солдати обшукали всі нори й нічліжки, він пропонував прощення й винагороду, він брав заручників і садовив їх у воронячі клітки, попереджаючи, що не годуватиме їх і не поїтиме, поки йому не приведуть Роберта. Все було марно. «Та сам Тайвін Ланістер не зміг би нічого вдіяти»,— сказав він одного вечора до Чорного Серця, ще в перший рік вигнання.

«Помиляєшся,— відповів Майлз Тойн.— Лорд Тайвін навіть не заводився б з обшуком міста. Він би його просто спалив з усіма мешканцями. Дорослих і дітей, разом з немовлятами, шляхетних лицарів і святих септонів, свиней і повій, пацюків і повстанців — він би спалив усіх. А коли б ущух вогонь, лишивши по собі тільки попіл, він би послав вояків шукати кістки Роберта Баратеона. А згодом, коли з’явились би Старк і Таллі, він запропонував би їм обом прощення, і вони б його прийняли й повернулися додому, піджавши хвости».

«Його правда,— подумав Джон Конінтон, спираючись на мури своїх пращурів.— Я хотів уславитися, здолавши Роберта у двобої, я не хотів ставати різником. Отож Роберт вислизнув і згодом зарубав Рейгара на Тризубі».

— Я підвів батька,— сказав він уголос,— але не підведу сина.

Заки Конінтон спустився, його люди вже зібрали у дворі замкову залогу та вцілілих простих мешканців. Хоча сер Ронет і справді поїхав кудись разом з Джеймі Ланістером, з Грифонового Гнізда вилетіли не всі грифони. Серед полонених виявився молодший Ронетів брат Реймунд, сестра Аліна і незаконний син — зухвалий рудий хлопчисько на ім’я Рональд Шторм. Усі вони корисні будуть як заручники, якщо й коли Рудий Ронет повернеться і спробує відбити замок, який украв його батько. Конінтон наказав тримати їх під вартою у західній вежі. Дівчина розплакалася, а малий байстрюк спробував укусити найближчого списника.

— Ану припиніть обоє,— рикнув на них Конінтон.— Нічого з вами не станеться, хіба що Рудий Ронет поведеться як останній дурень.

Джон Конінтон пам’ятав лише кількох полонених з тих часів, коли ще він був тут лордом: сивого сержанта, сліпого на одне око; парочку праль; грума, який у часи Робертового повстання був ще конюшим; кухарку, яка страшенно розтовстіла; замкового зброяра. За морську подорож Гриф відростив бороду — уперше за багато років, і з подивом виявив, що вона переважно руда, тільки де-не-де у полум’ї пробивався попіл. Він поблукав і повоював, але, вдягнений у довгу червоно-білу сорочку з вишитим грифоном його дому, був просто старшою і суворішою версією колишнього молодого лорда, товариша королевича Рейгара... однак мешканці Гнізда Грифона його не впізнали.

— Дехто з вас мене знає,— мовив він до людей,— а інші ще зі мною познайомляться. Я — ваш законний лорд, який повернувся з вигнання. Мої вороги сказали вам, що я помер. Як бачите, це неправда. Служіть мені віддано, як служили моєму кузенові, і я вас не скривджу.

Одного по одному він викликав кожного, питав ім’я, а тоді велів прихиляти коліно й присягати вірно служити. Все минулося швидко. Солдати з залоги (після нападу їх вижило тільки четверо — старий сержант і троє юнаків) склали йому під ноги свої мечі. Ніхто не закомизився. Ніхто не загинув.

Увечері переможці святкували у великій залі, їли смаженину й щойно наловлену рибу, запивали чудовими червоними винами з замкових підвалів. Джон Конінтон сидів на Грифоновому престолі, розділивши почесний поміст з Безпритульним Гарі Стриклендом, Чорним Балаком, Франкліном Флаверсом і трьома юними грифонами, яких узяв у полон. Діти були рідної крові, і лорд Джон гадав, що з ними слід познайомитися ближче, та