Танок драконів - Джордж Мартін

Аша, як і всі, вжахнулася, коли Ведмедиця розповіла, що чотирьох вояків Пізбері заскочили за тим, як вони розрубували одного з солдатів покійного лорда Фела: зрізали зі стегон і сідниць кавалки м’яса, а одна його рука вже смажилася на рожні,— але чого тут дивуватися. Аша могла закластися, що ці четверо не перші скуштували людятини за цей похмурий перехід, просто їх перших на цьому зловили.

Королівським декретом ці четверо мають заплатити на свій бенкет власним життям... а якщо їх спалити, заявляли люди королеви, заметіль припиниться. Аша Грейджой не вірила в їхнього червоного бога, але молилася, щоб так і вийшло. Бо якщо не вийде, будуть ще вогнища, і сер Клейтон Саґз може отримати те, чого так прагне його серце.

Сер Клейтон виштовхав наперед чотирьох людожерів зі зв’язаними за спиною руками. Наймолодший, спотикаючись у снігу, плакав. Двоє інших ішли, неначе вже давно померли, не відриваючи очей від землі. Аша була здивована, якими звичайними вони здавалися. «Ніякі не чудовиська,— збагнула вона,— просто люди».

Найстарший був сержантом. Він єдиний поводився зухвало, поливаючи отрутою вояків королеви, які підштовхували його списами.

— Ідіть ви всі у сраку, і хай іде у сраку ваш червоний бог,— кричав він.— Чув мене, Фаринже? Велеторізе? Та я реготав, коли здох твій клятий родич, Годрі. Слід було і його з’їсти — він так смачно пахнув, підсмажуючись! Мабуть, у хлопчини було солодке й ніжне м’ясце. Соковите.

Удар ратищем списа збив його навколішки, але не змусив замовкнути. Підвівшись, чоловік сплюнув повний рот крові разом з вибитим зубом і одразу провадив:

— Найсмачніше — прутень, запечений на рожні до хрусткої шкоринки. Маленька товстенька ковбаска.

Навіть коли його припнули ланцями, він не змовкав.

— Корлісе Пенні, ану ходи сюди. Що це за прізвище — Пенні? Це за стільки твоя мати продавалася? А ти, Саґзе, ти клятий байстрюк, ти...

Сер Клейтон і слова не зронив. Одним метким ударом він розітнув сержантові горлянку, й на груди бризнув фонтан крові.

Хлопець-плаксій заридав ще дужче, з кожним схлипом трусячись усім тілом. Він був такий худий — усі ребра можна порахувати.

— Ні,— благав він,— будь ласка, він же був мертвий, він був мертвий, а ми хотіли їсти, будь ласка...

— А сержант кмітливий,— сказала Аша до Алі Мормонт.— Довів Саґза, що той його убив.

Цікаво, чи спрацює ця хитрість удруге, якщо черга дійде до Аші.

Чотири жертви були спинами прикуті по двоє до палі. Отак вони висіли — троє живих і один мрець, а віддані слуги Царя світла у них під ногами складали дрова й поламані гілки, а потім поливали їх ламповою олією. Діяти доводилося швидко. Сніг, як і перед тим, валив густо, і скоро все дерево від нього промокне.

— Де король? — запитав сер Корліс Пенні.

Чотири дні тому від холоду й голоду не витримав один з особистих зброєносців короля — хлопчик на ім’я Браєн Фаринг, родич сера Годрі. Станіс Баратеон похмуро стояв над погребальним вогнищем, а тіло хлопчика поглинало полум’я. По тому король повернувся у свою сторожову башту й відтоді не виходив... однак час до часу його світлість бачили на даху — сильветку на тлі маяка, що горів там день і ніч. «Розмовляє з червоним богом»,— казали деякі. «Кличе леді Мелісандру»,— наполягали інші. Чи так, чи так, а очевидно, на погляд Аші Грейджой, що король розгублений і благає про допомогу.

— Живчику, ану йди розшукай короля й перекажи йому, що все готово,— мовив сер Годрі до найближчого солдата.

— Король тут,— почувся голос Ричарда Горпа.

На кольчугу й кірасу сер Ричард одягнув стьобаний камзол з трьома вишитими метеликами «мертва голова» на полі з попелу й кісток. Поряд із сером Ричардом ішов король Станіс. Позаду, намагаючись не пасти задніх, чеберяв Арнольф Карстарк, спираючись на тернову ковіньку. Лорд Арнольф розшукав табір вісім днів тому. Північанин привів із собою сина, трьох онуків, чотириста списів, чотири десятки стрільців, дюжину кінноти, мейстра і клітку з круками... але харчів у нього було мало, тільки для своїх.

Карстарк, як пояснили Аші, насправді був ніякий не лорд, а просто каштелян Картверді, який керував там у той час, поки справжній лорд залишався бранцем Ланістерів. Сухорлявий, згорблений, покручений, він мав тоненьку шийку, примружені сірі очі й жовті зуби, а ліве плече в нього було на фут вище за праве. Від цілковитого облисіння його відділяло декілька білих волосин на голові; сива роздвоєна борода теж уже наполовину побіліла, але вічно була скуйовджена. Його усмішки, подумалося Аші, завжди якісь квасні. Однак, якщо вірити пліткам, саме Карстарк отримає Вічнозим, якщо вдасться взяти замок. Колись у далекому минулому дім Карстарків відбрунькувався від дому Старків, а лорд Арнольф першим з прапороносців Едарда Старка присягнув на вірність Станісові.

Наскільки знала Аша, Карстарки поклонялися давнім богам Півночі — тим самим богам, що й Вули, Норі, Флінти й інші гірські клани. Цікаво, чи не прийшов лорд Арнольф подивитися на спалення за наказом короля, щоб особисто пересвідчитися у могутності червоного бога.

Побачивши Станіса, двоє з чоловіків на палях почали благати про помилування. Король слухав це мовчки, зціпивши зуби. Потім промовив до Годрі Фаринга:

— Можете починати.

Велеторіз підніс руки.

— Царю світла, вислухай нас.

— Царю світла, оборони нас,— підхопила рать королеви,— ніч-бо темна і повна жахіть.

Сер Годрі підвів голову до потемнілого неба.

— Дякуємо тобі за сонце, яке нас зігріває, і молимо, щоб ти повернув його нам, о Царю, щоб воно освітило нам шлях до твоїх ворогів...

На обличчі в нього танули сніжинки.

— Дякуємо тобі за зорі, які стережуть нас у пітьмі ночі, й молимо зірвати запинало, яке їх затуляє, щоб ми знову потішилися їхнім сяйвом.

— Царю світла, захисти нас,— молилася рать королеви,— й віджени цю дику темінь.

Наперед вийшов сер Корліс Пенні, обіруч стискаючи смолоскип. Покрутив ним над головою, щоб полум’я розгорілося. Один з в’язнів заскиглив.

— Р’глоре,— співав сер Годрі,— віддаємо тобі чотирьох лихих людей. Від щирого серця, з радістю віддаємо їх твоєму очисному вогню, щоб він випалив темряву в їхніх серцях. Нехай їхня лиха плоть обвуглиться й почорніє, а їхні душі, вільні й чисті, піднесуться до світла. Прийми їхню кров, о Царю, й розтопи крижані окови, які скували