Танок драконів - Джордж Мартін

По шиї Масі поповз рум’янець.

— Я не збираюся тут лишатися й вислуховувати образи,— він з такою силою зірвав зі стіни свій плащ, що долинув тріск тканини, а тоді повз Горпа рушив до дверей. У залу влетів порив холодного вітру, здіймаючи попіл у кострищі та роздмухуючи полум’я.

«Швидко він зламався,— подумала Аша.— Слабенький у мене заступник». І все одно сер Джастин — один з небагатьох, хто може виступити проти, якщо людям королеви закортить її спалити. Отож вона зіп’ялася на ноги, накинула плаща й рушила за сером Джастином у заметіль.

Не пройшла вона і десятьох ярдів, як заблукала. На сторожовій башті горів маяк — слабеньке жовтогаряче світло, яке плавало в повітрі. Більше у селищі не видно було нічого. Вона опинилася у тихому білому світі снігів і самотності, продираючись через снігові замети, які сягали стегон.

— Джастине! — гукнула вона. Ніхто не відповів. Десь ліворуч заіржав кінь. «Бідолаха наляканий. Може, знає, що йому судилося стати завтрашньою вечерею». Аша щільніше загорнулася у плащ.

Сама не знаючи як, вона сліпо доблукала назад до сільського зеленолуччя. Там досі стриміли соснові палі, обвуглені й почорнілі, але не згорілі до кінця. Ланці, які обплутували мерців, уже охололи, побачила Аша, але й досі тримали трупи в своїх залізних обіймах. На одному з трупів сидів крук, дзьобаючи обривки обгорілої шкіри на почорнілому черепі. Сніг уже замів попіл вогнища й сягнув мерцеві до кісточок. «Давні боги хочуть його поховати,— подумала Аша.— Не вони винні в його смерті».

— Добре дивися, піхво,— почувся позаду низький голос Клейтона Саґза.— Коли тебе підсмажать, ти теж будеш отака гарненька. Ану скажи-но: кальмари верещать?

«Боже пращурів моїх, якщо ти чуєш мене у своїх підводних палатах, пошли мені один маленький метальний топірець». Затонулий бог не відповів. Він узагалі нечасто відповідав. Така біда з усіма богами.

— Ви не бачили сера Джастина?

— Цього пихатого йолопа? Чого тобі від нього, піхво? Якщо хочеш перепхнутися, то я тут справжній чоловік, а не Масі.

«Знову піхва?» Дивно, як чоловіки на взір Саґза вживають це слово, щоб принизити жінок, у той час як саме ця частина тіла — єдине, що вони в жінках цінують. А Саґз ще гірший за Середульшого Лідла. «Він коли щось каже, то каже це всерйоз».

— Ваш король за зґвалтування каструє,— нагадала вона йому.

— Король, витріщаючись у полум’я, вже наполовину осліпнув,— хихикнув сер Клейтон.— Але не бійся, піхво. Я тебе не ґвалтуватиму. Адже по тому тебе довелося б убити, а я краще тебе спалю.

«Знову кінь ірже».

— Ви чули?

— Чув що?

— Кінь. Ні, коні. Більш як один,— обернула вона голову, дослухаючись. Звуки дивно відбивалися від снігу. Важко було визначити, з якого напрямку вони линуть.

— Що це за ігри кальмарів. Я нічого не...— Саґз нахмурився.— Чортове пекло! Вершники.

Він незграбними руками, які ховалися у підбиті хутром шкіряні рукавички, почав шарпати пояс і нарешті спромігся висмикнути з піхов меча.

Але на той час вершники були вже тут.

Вони виринули, як примари, на маленьких кониках — дебелі чоловіки, які видавалися ще більшими у своїх великих шубах. Мечі в піхвах побрякували, наспівуючи свою неголосну сталеву пісню. Аша побачила, що в одного з вершників до сідла приторочений бойовий топір, а в іншого за спиною видніється келеп. Були у вершників і щити, але їх так обліпило снігом і кригою, що неможливо було розрізнити герби. Дивлячись на людей, вбраних у численні шари вовни, хутра й дубленої шкіри, Аша почувалася голою. «Ріжок,— подумала вона,— де взяти ріжок, щоб засурмити тривогу?»

— Біжи, тупа піхво,— гаркнув сер Клейтон.— Біжи попередь короля. Лорд Болтон уже тут.

Може, він і бездушна тварюка, але мужності йому точно не бракує. З мечем у руці він кинувся через сніг, загороджуючи від вершників королівську башту, чий маяк мерехтів позаду, як жовтогаряче око якогось химерного бога.

— Хто їде? Стійте! Стійте!

Перший вершник загальмував перед ним. Його приклад наслідували інші, яких було зо два десятки. Аша не мала часу їх лічити. Може, зараз просто з метелиці виїдуть ще сотні, які наздоганяють перших. Може, ціле військо Руза Болтона вже близько — ховається у темряві й хуртовині. Але ці...

«Їх забагато як на розвідників і замало як на авангард». Ще й двоє повністю в чорному. «Нічна варта»,— зненацька збагнула Аша.

— Хто ви? — гукнула вона.

— Друзі,— озвався віддалено знайомий голос.— Ми вас шукали біля Вічнозиму, але знайшли там тільки Амбера: Крукохарч гупав у барабани і сурмив у ріжки. А вас довелося пошукати.

Вершник скочив із сідла, скинув каптур і вклонився. Борода в нього була така густа й така обмерзла, що якусь мить Аша не могла його впізнати. А потім її осінило.

— Трис?! — вигукнула вона.

— Міледі,— опустився на одне коліно Тристифер Ботлі.— Дівиця також тут. Роґон, Злоязикий, Пальцеруб, Гайворон... нас шестеро — маю на увазі тих, хто міг всидіти в сідлі. Кром помер від ран.

— Що це таке? — вимогливо запитав сер Клейтон Саґз.— Це ви були з нею? Як вам вдалося втекти з підземель Пущанського Насипу?

Підвівшись, Трис обтрусив з колін сніг.

— Сибель Гловер запропонували за нашу свободу чималий викуп, і вона іменем короля вирішила його прийняти.

— Який викуп? Хто платить гроші за морські водорості?

— Я, сер,— виїхав наперед чоловік на гароні. Дуже високий і дуже худий, він був такий довгоногий, аж дивно, що в нього підошви не чиркали по землі.— Я мав безпечно дістатися до короля, тож мені потрібен був сильний супровід, а леді Сибель потрібно було позбутися зайвих ротів.

Обличчя рослявого затуляв шарф, але на голові сидів такий химерний капелюх, які Аша востаннє бачила в Тайроші: безкриса вежа з м’якої тканини, яка нагадувала поставлені один на один три циліндри.

— Мені дали зрозуміти, що тут я зможу знайти короля Станіса. Мені негайно потрібно з ним переговорити.

— І хто в смердюче сьоме пекло ви такий?

Рослявий граційно зісковзнув з гарона, скинув свого чудернацького капелюха й уклонився.

— Маю честь називатися Тайко Несторис, я — скромний слуга Залізного банку Браавоса.

З усіх чудасій, які тільки можуть поночі з’явитися з лісу, найменше Аша Грейджой очікувала побачити браавоського банкіра. Абсурд якийсь. Вона не стримала сміху.

— Король Станіс розташувався