Танок драконів - Джордж Мартін
У синьо-зеленому морі під палючим сонцем, яке світило з безхмарного неба, Залізний флот узяв другий свій трофей — у водах на північний захід від Астапора.
Цього разу то був мирський ког під назвою «Голуб», який плив у Юнкай через Новий Гіс із вантажем килимів, солодких зелених вин і мирського мережива. Його шкіпер мав «мирське око», в яке навіть здалеку все було видно, як на долоні: дві скляні лінзи обабіч цілої низки бронзових труб, так хитро змайстрованих, що вони ховалися одна в одну, й у складеному вигляді «мирське око» було не більшим за чингал. Цей скарб Віктаріон забрав собі. Ког він перейменував на «Сорокопуд». Команду вирішив залишити, щоб отримати за неї викуп, бо це були ані раби, ані рабовласники, а вільні мирсяни, загартовані моряки. За таких людей можна отримати добрі гроші. Оскільки «Голуб» плив з Мира, він не мав новин про Мірін чи Данерис, повідомив тільки, що дотрацьких комонників бачили на берегах Ройна, а золотий загін виступив у похід, і всілякі інші старі звістки, давно відомі Віктаріонові.
— Що бачиш? — того вечора запитав капітан у чорношкірого жерця, коли Мокоро стояв біля священного полум’я.— Що очікує нас завтра? Знову дощ?
У повітрі пахло дощем.
— Сіре небо й сильний вітер,— сказав Мокоро.— Дощу не буде. Позаду тигри. Попереду чекає твоя дракониця.
«Твоя дракониця». Віктаріонові сподобалося, як це прозвучало.
— Скажи щось таке, чого я й сам не знаю, жерче.
— Слухаюся наказу капітана,— промовив Мокоро. Команда приліпила йому прізвисько Чорний Вогонь — вперше його так назвав Стефар Спотика, який не міг вимовити «Мокоро» — щоразу спотикався. Але хай як його назви, а жрець мав силу.— Тут берегова лінія тягнеться з заходу на схід,— сказав він до Віктаріона.— А там, де вона поверне на північ, тобі трапиться ще двоє зайців — прудких багатоніжок.
Так і сталося. Цього разу здобич виявилася двома галерами — довгими, лискучими, швидкими. Першим їх помітив Ральф Кульга, але вони дуже швидко залишили позаду «Журу» й «Безнадію», тож Віктаріон послав наздоганяти їх «Залізне крило», «Боривітер» і «Кракенів цілунок». Прудкіших за ці три кораблі він не мав. Гонитва тривала майже цілий день, але врешті-решт обидві галери взяли на абордаж і після коротких, але брутальних сутичок захопили. Пливли вони порожняком у Новий Гіс, де, як довідався Віктаріон, мали завантажитися припасами і зброєю для гіскарських легіонів, які стоять під Міріном... і привезти на війну нових легіонерів на зміну померлим.
— Тобто загиблим у бою? — запитав Віктаріон.
Матроси з галер заперечили: всі смерті були від різачки, яку вони називали «кобилою білою». Як і шкіпер «Гіскарського світанку», шкіпери галер повторювати ту саму брехню: мовляв, Данерис Таргарієн мертва.
— Поцілуєте її від мене, якщо знайдете в тому пеклі, в яке потрапите,— сказав Віктаріон. Звелів принести йому топір і просто тут і зараз відрубав обом голови. По тому він стратив і команди обох галер, залишивши в живих тільки рабів, прикутих до весел. Він власноруч розбив їхні ланцюги й повідомив їм, що тепер вони вільні й мають особливий привілей стати веслярами Залізного флоту — про таку честь мріє кожен хлопчик, який зростає на Залізних островах.— Королева драконів звільняє рабів, і я також звільняю,— оголосив він.
Галери він перейменував на «Примару» й «Тінь».
— Бо вони являтимуться юнкайцям, не дадуть їм спокою,— уночі пояснив він смаглявці, насолодившись нею. Залізний флот уже близько до мене, і щодня віддаль скорочується.— Ми впадемо на них, як грім,— казав він, стискаючи її груди. Цікаво, думалося йому, оце так почувається брат Ейрон, коли до нього промовляє затонулий бог? Здавалося, Віктаріон чує божий голос, який піднімається з морських глибин. «Ти добре мені послужиш, капітане,— немовби гуркотали хвилі.— Саме для цього я тебе і створив».
Але Віктаріон нагодує і червоного бога — вогненного бога Мокоро. Рука, яку зцілив жрець, мала жахливий вигляд: від ліктя до кінчиків пальців вона нагадувала пересмажену шинку. Іноді, коли Віктаріон стискав кулак, шкіра лускала й димилася, однак рука стала навіть дужча, ніж була.
— Тепер зі мною два бога,— мовив він до смаглявки.— А перед двома богами не встоїть жоден ворог.
А потім він, знову перекотивши її навзнак, узяв її ще раз.
Коли з лівого борту показалися скелі Яросу, там, як і обіцяв Мокоро, вже чекали три загублені кораблі. У винагороду Віктаріон подарував жерцю золоту гривну.
Тепер перед ним був вибір: ризикнути зайти у протоку чи повести залізний флот навколо острова? Залізного капітана досі мучив спогад про Білий острів. Станіс Баратеон водночас із півночі й півдня налетів на Залізний флот, затиснений у протоці між островом і суходолом, і завдав Віктаріону найгіршої в його житті поразки. Але якщо він почне огинати Ярос, це забере декілька дорогоцінних днів. Через таку близькість юнкайців проплисти через протоку буде нелегко, однак навряд чи флот наразиться на юнкайські бойові кораблі, поки не досягне Міріна.
«А як учинив би Вороняче Око?» Якийсь час він поміркував, а тоді передав капітанам команду:
— Пливемо через протоку.
Заки Ярос зник позаду, флот захопив ще три трофеї. «Скорбота» Гризуна взяла круглобокий галеас, а «Шуліка» Манфрида Мерліна — купецьку галеру. Трюми в них були заповнені крамом на продаж — винами, шовками і прянощами, рідкісним деревом і ще рідкіснішими парфумами, але справжнім трофеєм були самі кораблі. Пізніше того самого дня «Сім черепів» і «Бич невільників» захопили рибальський кеч. Він був малий, брудний, повільний, навряд чи вартий витрачених зусиль. Віктаріон не зрадів, почувши, що тільки спільними зусиллями двох кораблів удалося присмирити рибалок. Проте саме з їхніх вуст він почув новину про повернення чорного дракона.
— Срібна королева зникла,— повідомив власник кеча.— Полетіла на драконі кудись ген за Дотрацьке море.
— А де воно, це Дотрацьке море? — поцікавився Віктаріон.— Попливу туди зі своїм Залізним флотом і розшукаю королеву, хай де вона є.
Рибалка голосно розреготався.
— Хотів би я на це подивитися! Дотрацьке море — це великі трави, дурню.
Не варто було йому казати цього слова. Схопивши рибалку за горло обгорілою рукою, Віктаріон підняв його в
