Танок драконів - Джордж Мартін
— Валірійські ієрогліфи,— пояснив Мокоро.
Віктаріон це й сам знав.
— А що там пишеться?
— Багато чого,— мовив чорний жрець і вказав на одне золоте кільце.— Ось тут написана його назва. «Я — Упокорювач Драконів». Чув колись, як він сурмить?
— Одного разу.
Один з братових напівкровок засурмив у пекельний ріжок на царезборах на Старій Весі. Це був дужий здоровань з поголеною головою, на м’язистих руках якого поблискували браслети — золоті, гагатові й нефритові, а на грудях було татуювання стерв’ятника.— Його звук... він пропікав. Так наче в мене кості загорілися, зсередини пропалюючи тіло. Письмена, мов розжарені, світилися спершу червоним, а потім білим, аж боляче було дивитися. Здавалося, сурма ніколи не затихне. Нагадувало нескінченний зойк. Тисячу зойків, з’єднаних в один.
— А чоловік, який сурмив... що стало з ним?
— Помер. На губах у нього вискочили пухирі. А з його птаха скрапувала кров. Зі стерв’ятника,— капітан буцнув себе в груди,— отут. Казали, той чоловік весь вигорів зсередини, хоча, можливо, це брехня.
— Ні, це правда,— Мокоро покрутив пекельний ріжок, роздивляючись химерні символи на другому золотому кільці.— Ось тут пишеться: «Смертний не виживе, якщо засурмить у мене».
Віктаріон з гіркотою подумав про братерську зрадливість. «Усі Юронові дари отруйні».
— Вороняче Око присягався, що цей ріжок підкорить драконів моїй волі. Та що мені від цього, якщо ціна такого упокорення — смерть?
— Твій брат не сурмив у ріжок сам. І ти не мусиш. Ось,— указав Мокоро на сталеве кільце. «Кров за вогонь, вогонь за кров». Не має значення, хто засурмить у ріжок. Дракони прилетять до господаря ріжка. Ти мусиш здобути над ним владу. Кров’ю.
Потворна дівчинка
Того вечора під храмом зібралося одинадцять слуг багатоликого бога — стільки водночас дівчинка ще не бачила. З центрального входу зайшли тільки лордійчук і товстун, решта з’явилися таємними ходами — тунелями і прихованими переходами. Вбрані вони були у чорно-білі мантії, але, сідаючи, скидали каптури, показуючи обличчя, яке обрали собі сьогодні. Високі крісла були вирізьблені з чорного дерева й віродерева, як і двері в храмі нагорі. На спинках чорних крісел були віродеревні лики, а на спинках віродеревних крісел — чорні різьблені лики.
У протилежному кінці приміщення стояв ще один послушник з карафою темно-червоного вина. У дівчинки була вода. Коли хтось зі служителів хотів пити, він зводив очі або махав пальцем — і вони з послушником разом або по черзі підходили й наливали йому. Але здебільшого вони просто стояли, чекаючи на знак, якого так ніхто й не подавав. «Я вирізьблена з каменю,— нагадала собі дівчинка.— Я — статуя, як володарі моря уздовж Каналу героїв». Вода важила чимало, але руки в дівчинки дужі.
Жерці розмовляли мовою Браавоса, хоча одного разу троє з них декілька хвилин гаряче говорили валірійською. Переважно дівчинка розуміла всі слова, але перемовлялися присутні тихими голосами, тож вона не все чула.
— Я цього чоловіка знаю,— почула вона голос жерця з обличчям чумного.
— І я цього чоловіка знаю,— луною підхопив товстун, коли дівчинка наливала йому воду. Але красунчик сказав:
— А я його не знаю, тож дар йому піднесу я.
Пізніше зизий сказав те саме про когось іншого.
Зо три години вина й висловлювань жерці розійшлися... усі, крім доброго чоловіка, приблуди й чумного. Щоки в нього були вкриті мокрими виразками, а волосся все повипадало. З ніздрів крапала кров, засохла кров була і в кутиках очей.
— Наш брат хотів з тобою побалакати, дитино,— мовив до дівчинки добрий чоловік.— Сідай, якщо хочеш.
Вона присіла на віродеревне крісло з чорним ликом. Вона не боялася кривавих виразок. Занадто довго вже вона у Чорно-білому палаці, щоб лякатися облудного обличчя.
— Ти хто? — запитав чумний, коли вони залишилися самі.
— Ніхто.
— Неправда. Ти — Арія з дому Старків, яка закусує губу й не вміє брехати.
— Була колись. А більше ні.
— Навіщо ти тут, брехухо?
— Служити. Вчитися. Змінити обличчя.
— Спочатку зміни серце. Дар багатоликого бога — не дитячі іграшки. Ти хочеш убивати заради власних цілей, заради власного задоволення. Заперечуєш?
Вона закусила губу.
— Я...
Він її ляснув.
Від ляпасу щока аж задзвеніла, але дівчинка знала, що заслужила на це.
— Дякую,— сказала вона. Ще трохи ляпасів — і вона, можливо, навчиться не закусувати губу, Так-бо робить Арія, а не нічна вовчиця.— Я заперечую.
— Брешеш. Я бачу правду у твоїх очах. У тебе вовчі очі, в яких жадоба крові.
«Сер Грегор,— несамохіть подумала дівчинка.— Дансен, Раф Солоденький. Сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Якщо вона заговорить, доведеться збрехати, а чумний одразу здогадається. Отож вона мовчала.
— Мені сказали, колись ти називалася Кет. Бігала провулками, що просмерділися рибою, й торгувала за гроші серцівками і мідіями. Дрібне життя, яке пасує такій дрібній істоті, як ти. Тільки попроси — і тобі його повернуть. Штовхатимеш візок, торгуватимеш серцівками у своє задоволення. У тебе надто м’яке серце, щоб ти могла стати однією з нас.
«Хоче відіслати мене геть».
— Нема у мене серця. Там тільки дірка. Я вбила багато людей. Могла б і вас убити, якби схотіла.
— Отримала б задоволення?
Правильної відповіді вона не знала.
— Можливо.
— Тоді тобі тут не місце. У нашому палаці смерть не приносить задоволення. Ми не воїни, не солдати, не пихаті брави, що надимаються від гордощів. Ми вбиваємо не для того, щоб послужити якомусь панові, або набити гаманець, або потішити своє марнославство. Ми ніколи не підносимо дарунок для власного задоволення. Не обираємо, кого вбивати. Ми — прості слуги багатоликого бога.
— Валар догейрис.
«Усі люди послужать».
— Ти вивчила слова, але ти занадто горда, щоб служити. Слуга має бути скромний і слухняний.
— Я слухаюся. Я можу бути скромніша за кого завгодно.
Він, не стримавшись, хихикнув.
— Ще трошки — і станеш богинею приниження. Та чи готова ти сплатити ціну?
— Яку ціну?
— Ціна — це ти сама. Ціна — це все, що ти маєш, і все, що колись сподіваєшся надбати. Ми забрали в тебе очі й віддали назад. Далі ми заберемо