Танок драконів - Джордж Мартін

Аші подумалося, що в південців жалюгідний вигляд: худі, з запалими щоками, одні — бліді та хворобливі, інші — з червоними й обвітреними обличчями. На відміну від них, північани здавалися кріпкими та квітучими: такі собі червонощокі здоровані з густими кущистими бородами, вбрані в хутро і крицю. Може, вони теж відчували холод і голод, але перехід давався їм легше, бо в них були гарони й «ведмежі лапи».

Аша стягнула рукавиці й, морщачись, порухала пальцями. Замерзлі ступні почали відходити, і в ноги штрикав біль. Селяни, ідучи геть, покинули чималі запаси торфу, тож у повітрі висів дим і насичений землистий запах горілого торфу. Обтрусивши плащ від налиплого снігу, Аша повісила його на гачку біля дверей.

Сер Джастин знайшов для них обох місце на лавці та приніс вечерю: ель і кавалки конини, підсмажені до чорного, зате з кров’ю всередині. Сьорбнувши елю, Аша допалася до конини. Порція була менша, ніж попередня, але в животі аж забурчало від запаху смаженини.

— Дякую, сер,— промовила вона, а кров і сало вже потекли їй по підборіддю.

— Просто Джастин. Я наполягаю.

Порізавши своє м’ясо на шматочки, він наколов один з них на кинджал.

Неподалік від них Вілл Фоксглав запевняв своїх сусідів, що за три дні Станіс рушить далі на Вічнозим. Він почув це від одного з грумів, які дбають про королівських коней.

— Його світлість бачив у полум’ї перемогу,— казав Фоксглав,— і про цю перемогу співатимуть ще тисячу років по всіх хоромах і халупах.

Джастин Масі відірвав очі від конини.

— Учора «льодяний лік» досягнув вісімдесятьох,— він витягнув з рота хрящик і кинув найближчому псові.— Якщо продовжимо похід, вмиратимемо сотнями.

— Якщо лишимося тут, вмиратимемо тисячами,— сказав сер Гамфрі Кліфтон.— Я вважаю, треба йти, бо всі погинемо.

— А я вважаю, якщо підемо, всі погинемо. Навіть якщо ми дійдемо до Вічнозиму, що далі? Як ми його візьмемо? Половина вояків у нас так ослабла, що заледве ноги тягне. Пошлете їх перелазити через мури? Будувати рухомі башти?

— Ліпше лишатися тут, поки погода не зміниться,— мовив сер Ормунд Вайлд, блідий як мрець старий лицар, повна протилежність своєму прізвищу, яке означало «дикий».

Аша чула плітки, що деякі солдати б’ються об заклад, хто саме з високородних лицарів і лордів згорить наступний. Загальним фаворитом був сер Ормунд. «Цікаво, а скільки грошей поставили на мене? — подумалося Аші.— Може, ще є час і самій щось поставити».

— Принаймні тут у нас є хоч якийсь прихисток,— наполягав Вайлд,— а в озерах — риба.

— Замало риби й забагато рибалок,— похмуро мовив лорд Пізбері. Він мав усі підстави на таку похмурість: саме його людей щойно спалив сер Годрі, і просто у цій залі присутні зараз люди, які, подейкують, казали, що Пізбері не тільки знав, чим займаються його вояки, а й сам, либонь, брав участь у їхніх бенкетах.

— Його правда,— пробуркотів Нед Вудз, один з розвідників з Пущанського Насипу. Його всі кликали Безносий Нед: позаминулої зими він відморозив кінчик носа. Вудз знав вовчий ліс чи не краще за всіх, тож навіть найгоноровіші лорди швидко навчилися слухати, коли він говорить.— Знаю я ці озера. Ви до них допалися, як личинки до трупа, вас же сотні. У кризі прорубали стільки ополонок, аж дивно, що ми всі ще не пішли під лід. Біля острова є ділянки, які нагадують обгризений щурами сир,— похитав він головою.— Озерам кінець. Ви повиловлювали все дочиста.

— Тим паче слід рушати далі,— сказав Гамфрі Кліфтон.— Якщо нам судилася смерть, бодай погинемо з мечем у руці.

Та сама суперечка відбувалася і вчора, і позавчора. «Рушиш далі — смерть, залишишся — смерть, відстанеш — смерть».

— Можеш собі гинути, якщо хочеш, Гамфрі,— мовив Джастин Масі.— А я особисто волію дожити до весни.

— Багато хто побачив би у цьому боягузтво,— озвався лорд Пізбері.

— Краще вже бути боягузом, ніж людожером.

Обличчя Пізбері знагла скривилося від люті.

— Ти...

— Смерть — невід’ємна частина війни, Джастине,— з’явився в дверях сер Ричард Горп; його темна чуприна змокріла від розталого снігу.— Всі, хто піде з нами, отримають невмирущу славу і свою частку, коли ми розграбуємо Болтона і його байстрюка. Всі, хто залишиться, змушені будуть самі про себе дбати. Але даю слово: щойно ми візьмемо Вічнозим, надішлемо вам харчі.

— Не візьмете ви Вічнозим!

— Візьмемо,— почулося квоктання з помосту, де сидів Арнольф Карстарк із сином Артором і трьома онуками. Лорд Арнольф підвівся, як стерв’ятник, що відривається від здобичі. Однією рукою в старечій гречці від тримався за синове плече, щоб не впасти.— Візьмемо заради Неда і його доньки. Так, і заради Юного Вовка, якого так жорстоко вбили. Якщо потрібно, ми з моїми людьми покажемо дорогу. Я так і сказав його світлості королю. Я вважаю, слід рушати, і ще до кінця місяця ми скупаємося в крові Фреїв і Болтонів.

Присутні почали тупотіти ногами й гупати кулаками по стільниці. Аша помітила, що переважно то були північани. А на протилежному боці кострища південні лорди сиділи на лавках і мовчали.

Джастин Масі дочекався, коли затихне галас, і промовив:

— Захоплююся вашою мужністю, лорде Карстарк, але мужністю не пробити мурів Вічнозиму. Розкажіть-но, як саме ви збираєтеся брати замок? Сніжками?

Відповів один з онуків лорда Арнольфа:

— Нарубаємо дерев на тарани, щоб розбити брами.

— І погинемо.

— Змайструємо драбини й переліземо через стіни,— почувся голос іншого онука.

— І погинемо.

— Збудуємо рухомі башти,— промовив Артор Карстарк, молодший син лорда Арнольфа.

— І погинемо, погинемо, погинемо,— закотив очі сер Джастин.— Боги праведні, невже всі Карстарки з глузду з’їхали?

— Боги? — перепитав сер Ричард Горп.— Ти забуваєшся, Джастине. У нас тут лише один бог. Не згадуй бісів у нашому товаристві. Нині нас може врятувати тільки Цар світла. Ти не згоден? — він, немов підкреслюючи свої слова, поклав долоню на руків’я меча, але його очі не відривалися від обличчя Джастина Масі.

Під його поглядом сер Джастин поникнув.

— Цар світла, авжеж. Моя віра така сама глибока, як і в тебе, Ричарде, сам знаєш.

— Я ставлю під сумнів твою мужність, Джастине, а не віру. Ще відтоді як ми виїхали з Пущанського