Танок драконів - Джордж Мартін

— Може, я і кращий за деяких. Але не такий добрий, як бувають.

А дикуни йшли та йшли, а сонце повзло ясно-блакитним небом. Перед обідом рух раптом припинився: у тунелі застряг запряжений волом віз. Джон пішов поглянути. Віз засів намертво. Люди позаду погрожували порубати на місці і віз, і вола, а візник з родиною присягався зарізати їх, якщо тільки спробують. За допомогою Тормунда і його сина Тореґа Джонові вдалося уникнути кровопролиття, але ціла година пішла на те, щоб розчистити дорогу.

— Вам слід розширити браму,— дорікнув Тормунд, кисло подивившись на небо, де з’явилося кілька хмаринок.— Бо так виходить надто повільно. Як Молочноводу висмоктувати через очеретину. Ха! Був би в мене ріжок Джорамуна! Я б гарненько в нього дмухнув — і ми пройшли б через завали.

— Мелісандра спалила ріжок Джорамуна.

— Та невже? — ляснувши себе по стегну, Тормунд гигикнув.— Вона спалила якийсь гарний великий ріг, ага. Це чортів гріх, ось що я скажу. Йому було тисячу років. Ми відкопали його в могилі велета, ні в кого зроду не було такого велетенського рога. Може, саме тому Манс і вирішив вам сказати, що ріг належав Джорамунові. Хотів, щоб ви, ворони, думали, що він має потугу здути вашу Стіну до біса. Але справжнього рога ми так і не знайшли, хай скільки копали. Бо якби знайшли, всі уклінники у всіх Сімох Королівствах ціле літо мали б чим охолоджувати собі вино.

Джон, хмурячись, обернувся в сідлі. «І засурмив Джорамун у Ріжок зими, і збудив із землі велетів». Велетенський ріг, окутий золотом, помережаний стародавніми рунами... то це Манс брехав, чи Тормунд зараз бреше? «Якщо Мансів ріг — підробка, то де справжній ріг?»

По обіді сонце зникло, небо посіріло, здійнявся вітер.

— Збирається на сніг,— похмуро оголосив Тормунд.

Не він один побачив це у пласких білих хмарах. Дикуни почали квапитися, втрачали самовладання. Коли якийсь чоловік спробував пролізти без черги, його штрикнули ножем, адже люди простояли вже по декілька годин. Вирвавши ніж у його нападника, Тореґ обох чоловіків витягнув з валки й відіслав назад у табір, у самий кінець черги.

— Тормунде,— промовив Джон, спостерігаючи за чотирма жінками, які тягнули повен віз дітей до брами,— розкажіть мені про нашого ворога. Я маю знати про Чужих усе, що можливо.

Дикун потер вуста.

— Не тут,— пробурмотів він і неспокійно глянув у бік дерев у білих мантіях,— не з цього боку Стіни. Вони завжди неподалік, сам знаєш. Удень, коли сяє сонце, вони не виходять, але це не означає, що вони забралися. Тіні нікуди не діваються. Ти можеш їх не бачити, але вони завжди у тебе під п’ятами.

— Дорогою на південь вони вас турбували?

— На повну силу не нападали, якщо ти про це, але завжди були десь поряд, шарпаючи нас по краях. Не хочеться згадувати, скількох розвідників ми втратили, а відстати або заблукати означало смерть. Щоночі ми оточували табір вогнищами. Вогню вони не люблять, і не дивно. Та коли почався снігопад... сніг, сльота, крижаний дощ, у таку кляту негоду не знайти сухого дерева на розпал, а холод... бувало, ночами наші багаття просто починали тріпотіти і згасати. Після таких ночей на ранок завжди знаходиш кілька трупів. Звісно, якщо вони не знайдуть тебе перші. Тої ночі, коли мій Торвінд... мій хлопчик...— Тормунд відвернувся.

— Я знаю,— мовив Джон Сноу.

— Нічого ти не знаєш,— знов обернувся Тормунд.— Ти вбив мертвяка, ага, я чув. Манс їх сотню вбив. Людина може воювати з мертвяками, та коли приходять їхні господарі, коли здіймається білий туман... як воювати з туманом, вороне? Це зубасті тіні... повітря холодне таке, що боляче дихати, немов у тебе в грудях ніж... ти не знаєш, не можеш знати... може твій меч рубати холод?

«Побачимо»,— подумав Джон, пригадавши те, що розповідав йому Сем, і те, що він сам прочитав у старих книжках. Довгопазур викували у горнилах давньої Валірії, у драконовому полум’ї, гартуючи заклинаннями. «Сем називав його драконовою крицею. Вона міцніша за звичайну крицю, легша, твердіша, гостріша...» Але оповідки з книжки — це одне, а справжнє випробування було в бою.

— Ви не помиляєтеся,— мовив Джон.— Я не знаю. І, боги милостиві, хоч би ніколи не дізнався.

— Нечасто боги бувають милостиві, Джоне Сноу,— озвався Тормунд і кивнув на небо.— Збираються хмари. Уже темнішає і холоднішає. Ваша Стіна більше не плаче. Сам подивися.

Озирнувшись, він гукнув до Тореґа:

— Ану їдь у табір і скажи там, щоб поквапилися. Піднімай на ноги усіх слабих і немічних, усіх клятих сплюхів і боягузів. Якщо доведеться, пали до біса всі намети. До сутінків брама повинна зачинитися. Хто доти не пройде за Стіну, хай молиться, щоб Чужі дістали його раніше за мене. Чув?

— Чув,— озвався Тореґ, підбив коня під боки й учвал помчав у кінець черги.

Дикуни йшли і йшли. Темніло, як і передбачав Тормунд. Хмари вже затягнули небо від обрію до обрію, похолодало. Біля брами посилилася штурханина — люди, кози й воли відштовхували одне одного з дороги, «Це не просто нетерплячка,— збагнув Джон.— Вони бояться. Воїни, списосуджені, нальотчики — усі бояться лісу, бояться тіней, які рухаються між дерев. Хочуть ще до ночі відгородитися від нього Стіною».

У повітрі затанцювала сніжинка. За нею ще одна. «А потанцюй зі мною, Джоне Сноу,— подумалось йому.— Так, ти зі мною леда потанцюєш».

А дикуни все йшли та йшли. Дехто прискорив крок, кваплячись перетнути поле бою. Інші — старі, малі, слабкі — майже не просувалися. Вранці ще поле було вкрите товстим шаром старого снігу, і його підмерзла шкуринка блищала на сонці. Тепер же поле перетворилося на чорно-коричневе болото. Земля розкисла від руху вільних людей: на ній лишалися сліди від дерев’яних коліс і кінських копит, від кістяних, рогових і залізних полозків, від ратиць свиней, корів і биків, від важких чобіт і босих чорних підошов рогоногих. У м’якій землі рух валки ще вповільнився.

— Вам слід розширити браму,— знову дорікнув Тормунд.

Ближче до вечора сніг уже падав безперервно, однак ріка дикунів змаліла до струмочка. На узліссі, де був табір, піднімалися стовпи диму.

— Тореґ,— пояснив Тормунд,— палить мерців. Завжди хтось ляже спати, а вранці не прокинеться. Так і знаходять їх у наметах (якщо в них є намети): замерзли, скрутившись калачиком. Тореґ знає, що робити.

Заки Тореґ виїхав з лісу, струмок уже