Танок драконів - Джордж Мартін

Дикун усе збагнув.

— Лихі ви пташки, ворони,— сплюнув він.— Отже, ще двоє хлопців. Ти їх отримаєш.

Коли повз них пройшло дев’яносто дев’ять заручників, зникаючи під Стіною, Тормунд Велетозгуб представив останнього.

— Мій син Дрин. І гляди, вороне, добре дбай про нього, бо я твою чорну печінку засмажу і зжеру.

Джон пильно роздивився хлопця. «Одного віку з Браном, тобто був би, якби Брана не убив Теон». Однак, на відміну від Брана, Дрина не назвеш милим. Опецькуватий хлопчина з короткими ногами, дебелими руками та круглим червоним обличчям був зменшеною копією свого батька з темно-каштановою чуприною.

— Він буде моїм пажем,— пообіцяв Джон Тормундові.

— Чув, Дрине? Тільки не запишайся,— мовив Тормунд і обернувся до Джона.— Час до часу йому доводиться гарненько зацідити. Тільки стережися зубів. Він кусається.

Він знову потягнувся до свого ріжка, підніс його до вуст і засурмив.

На цей раз уперед пішли воїни. І їх була не сотня. «П’ятсот,— на око оцінив Джон, коли вони вийшли з-під дерев,— а може, й ціла тисяча». Верхи їхав лише кожен десятий, але озброєні були всі. На спині в них висіли круглі плетені щити, обтягнуті шкурами й дубленою шкірою і розмальовані зміями, павуками, відтятими головами, закривавленими келепами, розбитими черепами й бісами. Кількоро воїнів були у трофейній криці — різношерстих пом’ятих обладунках, знятих з трупів загиблих розвідників. Інші для захисту носили кістяні кольчуги, як Тарарах. Усі були в шубах і дубленій шкірі.

З ними були списосуджені з довгим розпущеним волоссям. Джон, дивлячись на них, не міг не згадувати Ігритту: відблиск полум’я у неї в косах, і вираз її обличчя, коли вона роздягала Джона у гроті, і її голос. «Нічого ти знаєш, Джоне Сноу»,— сто разів повторила вона йому.

«І нині я знаю не більше, ніж тоді».

— Могли б спочатку завести жінок,— мовив Джон до Тормунда,— матерів і дівчат.

Дикун кинув на нього хитрий погляд.

— Ага, міг би. А ви, ворони, могли б зачинити браму. А коли з того боку буде кілька бійців, браму точно ніхто не зачинить, правда? — широко посміхнувся він.— Я твого клятого коня купив, Джоне Сноу, тому маю право зазирати йому в зуби. Тільки не подумай, що ми тобі не довіряємо. Ми довіряємо вам рівно настільки, наскільки ви довіряєте нам,— пирхнув він.— Ти ж хотів воїнів, правда? Ось тобі вони. Кожен вартий шістьох ваших чорних воронів.

Джон не стримав посмішки.

— Якщо вони наготували свою зброю проти нашого спільного ворога, мене це влаштовує.

— Я ж дав тобі слово, хіба ні? Слово Тормунда Велетозгуба. Тверде, як залізо,— відвернувшись, він сплюнув.

Серед воїнів було чимало батьків Джонових заручників. Деякі з них, проходячи, витріщалися холодними мертвими очима, мацаючи руків’я мечів. Інші всміхалися до Джона, як родичі, які давненько з ним не бачилися, от тільки деякі з цих усмішок непокоїли Джона більше, ніж сердиті погляди. Коліна ніхто не прихиляв, але чимало хто давав обітницю.

— Підтверджую присягу, дану Тормундом,— заявив чорночубий небагатослівний Броґ. Сорен Щитолам, ледве-ледве кивнувши, проричав:

— Соренова сокира належить тобі, Джоне Сноу, якщо вона тобі потрібна.

Рудобородий Герик Королівської Крові привів із собою трьох доньок.

— З них вийдуть гарні дружини, які народять своїм чоловікам дужих синів королівської крові,— хвальковито промовив він.— Як і їхній батько, вони походять від Реймуна Рудобородого, колишнього короля-за-Стіною.

Джон знав: серед вільного народу кров має невелике значення. Це йому розповіла Ігритта. У Герикових доньок були такі самі полум’яні коси, як у неї, от тільки в неї коси кучерявилися, а в них звисали на спину довгі та прямі. «Поціловані вогнем».

— Справжні королівни, одна вродливіша за іншу,— мовив Джон до їхнього батька.— Я подбаю, щоб їх представили королеві.

Селізі Баратеон вони точно сподобаються більше, ніж Вал, підозрював він: вони молодші й набагато сумирніші. «Приємні на вроду, тільки батько в них, здається, дурень».

Гауд Мандрівник присягнув мечем — такого пощербленого й поїденого іржею залізного клинка Джон у житті не бачив. Девін Тюленевій подарував йому тюленячу шапку, Гарл Гончий — намисто з ведмежих пазурів. Відьма-войовниця Морна скинула свою віродеревну маску, щоб поцілувати йому руку і дати присягу, що буде йому вірним воїном чи войовницею — як для нього краще. І так тривало ще довго.

Проходячи, всі воїни знімали свої коштовності й кидали на один з возів, якого стюард поставив перед брамою. Бурштинові підвіски, золоті гривни, самоцвітні кинджали, оздоблені коштовним камінням срібні брошки, браслети, каблучки, чаші з чорненого срібла й кубки з золота, бойові ріжки й роги для напоїв, зелений нефритовий гребінець, намисто з річкових перлів... усе це було здане й записане Бовеном Маршем. Якийсь чоловік віддав срібну кольчугу, викувану, безсумнівно, для якогось можного лорда. Інший дістав поламаного меча з трьома сапфірами на руків’ї.

Однак були й химерніші речі: іграшковий мамонт з натуральної шерсті мамонта; фалос зі слонової кістки; шолом з черепа єдинорога, разом з рогом. Скільки харчів можна буде купити на це у вільних містах, Джон гадки не мав.

Далі пішли мешканці Замерзлого Узбережжя. Джон спостерігав, як мимо проїжджає дюжина їхніх великих кістяних колісниць, гримочучи, як Тарарах. Деякі з них були ще на колесах, а деякі вже поставили на полозки. Вони гладко ковзали по снігу, а ті, що на колесах, грузнули.

Колісниці тягнули собаки — великі й люті, як деривовки. Жінки на колісницях були вдягнені у тюленячі шуби, деякі тримали на грудях немовлят. Старші діти човгали позаду матерів, поглядаючи на Джона очима темними і твердими, як каміння, затиснене у них у руках. Дехто з чоловіків мав на шапках оленячі роги, а дехто — моржеві бивні. Дуже швидко Джон підмітив, що ці два різновиди недолюблюють одні одних. Наприкінці йшло декілька худих оленів, і великі пси з гарчанням підганяли тих, хто пас задніх.

— З цими обережніше, Джоне Сноу,— застеріг Тормунд.— Дикі люди. Чоловіки лихі, а жінки ще гірші.

Знявши з сідла бурдюк, він простягнув його Джонові.

— Ось. Після цього, може, вони не здаватимуться такими лячними. Ще й зігрієшся на ніч. Та ні, бери, це тобі. Випий.

У бурдюку був такий міцнющий мед, що у Джона на очах виступили сльози, а груди наче вогнем обпекло. Він зробив великий ковток.

— Добра ви людина, Тормунде Велетозгуб. Як