Танок драконів - Джордж Мартін

— Мій ар’єргард,— пояснив Тормунд з усмішкою, в якій бракувало зубів.— У вас, воронів, є розвідники. І в нас також. Я їх лишив у таборі на випадок несподіваного нападу, коли ми ще не встигли перейти за Стіну.

— Ваші найкращі вояки.

— Або найгірші. Кожен з них убив бодай одного ворона.

Серед вершників був один піший, за яким біг велетенський звір. «Це вепр,— побачив Джон.— Здоровезний вепр». Удвічі більша за Привида, тварина вся поросла жорсткою чорною шерстю, а ікла мала завдовжки з людську руку. Джон у житті не бачив такого величезного й потворного вепра. Чоловік поряд з ним був не кращий: незграбний, з насупленими чорними бровами, з пласким носом, близько посадженими чорними очицями і квадратним підборіддям, порослим чорною щетиною.

— Борок,— сказав Тормунд і, відвернувшись, сплюнув.

— Шкуромін,— мовив Джон без питальної інтонації. Він був щодо цього певен, хоч і не знав чому.

Привид обернув голову. Снігопад приховав запах вепра, але нарешті той долетів до білого вовка. Привид вийшов наперед, затуливши Джона, й вищирив зуби у беззвучному гарчанні.

— Ні! — кинув Джон.— Привиде, сядь. Сядь. Сядь!

— Вепри й вовки,— зронив Тормунд.— Сьогодні краще потримай свого звіра під замком. А я подбаю, щоб Борок так само вчинив зі своїм кабанчиком.

Він глянув на потемніле небо.

— Це вже останні, і дуже вчасно. Сніжитиме всю ніч, я відчуваю. Час мені оглянути кригу з того боку.

— Їдьте перші,— мовив до нього Джон.— Я поїду останній. Приєднаюся до вас, коли почнеться бенкет.

— Бенкет? Ха! Оце слівце мені подобається.

Розвернувши гарона до Стіни, дикун ляснув його по заду. За ним рушили Тореґ і вершники, спішилися біля входу й повели коней усередину Бовен Марш затримався, керуючи стюардами, які затягували в тунель останні вози. Лишився тільки Джон Сноу зі своїми вартовими.

Шкуромін зупинився за кілька ярдів. Його чудовисько з сопінням топтало багнюку. Горбата чорна спина вепра вкрилася легким сніжком. Рохнувши, вепр опустив голову, і на мить Джонові здалося, що зараз він накинеться. Обабіч Джона вартові націлили списи.

— Брат,— мовив Борок.

— Покваптеся. Ми зачиняємо браму.

— Зачиняйте,— мовив Борок,— добре й міцно. Вони вже близько, вороне.

Рушаючи до брами, він розтягнув губи в такій потворній посмішці, якої Джон у житті не бачив. Вепр пішов за ним. Сліди за ними засипало снігом.

— Ось і кінець,— мовив Рорі, коли ті двоє зникли.

«Ні,— подумав Джон Сноу,— це тільки початок».

З південного боку Стіни на нього чекав Бовен Марш зі списаним цифрами сувоєм.

— Сьогодні через браму пройшло три тисячі сто дев’ятнадцять дикунів,— сказав лорд-стюард.— Шістдесят заручників нагодовано й відіслано у Східну варту й Тіняву вежу. Ед Толет забрав у Довгий Курган шість фургонів жінок. Решта лишаються з нами.

— Ненадовго,— запевнив його Джон.— Тормунд збирається за день-два забрати своїх у Дубощит. Решта теж розійдуться, щойно ми вирішимо, куди їх подіти.

— Як скажете, лорде Сноу,— сухо озвався Бовен Марш. З тону було зрозуміло, куди б їх подів він.

Замок, у який Джон Сноу повернувся, дуже відрізнявся від того, з якого він виїхав уранці. Скільки Джон пам’ятає, Чорний замок завжди був прихистком для тиші й тіней: купка чоловіків у чорному, наче привиди, блукала серед руїн фортеці, в якій колись вміщалося удесятеро більше вояків. Але все змінилося. Зараз світилося навіть у тих вікнах, де не світилося ніколи. У дворах літали відлунням незнайомі голоси, а вільні люди топтали стежки, які досі знали тільки чорні чоботи воронів. Біля Кремінних касарень Джон Сноу натрапив на дюжину чоловіків, які жбурлялися сніжками. «Граються,— вражено подумав Джон,— дорослі граються як діти, кидаються сніжками, як колись Бран і Арія, а перед ними — ми з Робом».

Однак у старій кузні Донала Ноя було й тепер темно і тихо, а у Джонових кімнатах у глибині зброярні було ще темніше. Та не встиг Джон скинути плаща, як у двері просунув голову Данел і повідомив, що Клайдас приніс листа.

— Нехай заходить.

Від приску в жаровні Джон запалив тонку воскову свічку, а потім ще три — від першої.

Кліпаючи очима, зайшов Клайдас, рожевий з обличчя, стискаючи у м’якій долоні пергамент.

— Перепрошую, лорде-командувачу. Знаю, ви втомилися, але я подумав, що краще вам це прочитати негайно.

— І правильно подумали,— озвався Джон і почав читати.

У Крутодомі з шістьма кораблями. Море розбурхане. «Чорний птах» зник разом з командою, два лісянські кораблі збилися з курсу на Скейні, «Кіготь» протікає. Тут жах. Дикуни їдять своїх мерців. У лісі мертвяки. Браавоські капітани беруть на борт тільки жінок і дітей. Відьми обзивають нас поневолювачами. Ми відбили напад на «Штормокрука», загинуло шестеро з команди й багато дикунів. Лишилося вісім круків. У воді теж мертвяки. Вишліть допомогу по суходолу, море штормить. Записано на «Кігті» рукою мейстра Гармуна.

Внизу Котер Пайк поставив свій сердитий підпис.

— Погані новини, мілорде? — запитав Клайдас.

— Погані.

«У лісі мертвяки. У воді мертвяки. З одинадцятьох кораблів залишилося тільки шість». Нахмурившись, Джон Сноу згорнув пергамент. «Насувається ніч,— подумав він,— і починається моя війна».

Списаний лицар

— Клякніть перед його препишністю шляхетним Гіздаром зо Лораком Чотирнадцятим, королем Міріна, нащадком Пса, октархом Старої Імперії, паном Скагазадана, консортом драконів і кров’ю од крові гарпії,— прогуркотів герольд. Голос його луною відбився від мармурової підлоги й задзвенів поміж колон.

Сер Баристан, непомітно просунувши руку під брижі плаща, вивільнив меч у піхвах. У присутності короля заборонена зброя, вона є тільки у його охорони. Схоже, сера Баристана, попри звільнення, і досі зараховували до охорони. Принаймні у нього не намагалися відібрати меч.

Данерис Таргарієн, приймаючи прохачів, завжди розташовувалася на полірованій лавці з чорного дерева, гладенькій і простій, застеленій подушками, які приніс сер Баристан, щоб сидіти було трохи зручніше. Король Гіздар замість лавки поставив два солідні трони з позолоченого дерева, з високими різьбленими спинками у формі драконів. Король усівся на правий трон, поклавши на голову золоту корону, а в білу руку взявши оздоблений коштовним камінням скіпетр. Другий трон лишався вільний.

«Який поважний престол,— подумав сер Баристан.— Але жоден драконячий трон не в змозі замінити дракона, хай як гарно його не вирізьби».

Праворуч від тронів-близнюків стояв Гогор Гігант,