Танок драконів - Джордж Мартін
Був ранній ранок, але сер Баристан уже почувався втомленим, неначе всю ніч бився. Що старший він ставав, то менше спав ночами. Колись давно, ще зброєносцем, він міг спати по десять годин — і все одно позіхати вранці, видибаючи у двір на тренування. У шістдесят три роки він виявив, що йому вночі цілком вистачає п’ятьох годин сну. А сьогодні він узагалі майже не спав. Його спальня, маленька кімнатка в покоях королеви, колись призначалася для рабів; з меблів там було ліжко, нічний горщик, шафа на одяг і навіть стілець, якщо раптом серові Баристану захочеться посидіти. На тумбочці біля ліжка він тримав воскову свічку й маленьку різьблену статую Воїна. Хоч він і не був особливо побожний, але ця статуя скрашувала його самоту в цьому дивному чужому місті, й саме до статуї звертався він глупої безсонної ночі. «Захисти мене від сумнівів, які мене гризуть,— молився він,— дай мені сили вчинити правильно». Але ні молитва, ні світанок не принесли певності.
У залі було людніше, ніж зазвичай, проте помітив старий лицар саме відсутність деяких облич: Місанді, Бельваса, Сірого Черв’яка, Аґо і Джого і Рахаро, Іррі і Джикі, Дааріо Нагариса. На місці Гирявого стояв товстун у рельєфному нагруднику й масці лева, і з-під шкіряної стьожкуватої спіднички стирчали дебелі ножиська: Маргаз зо Лорак, родич короля, новий командувач бронзових бестій. Селмі вже відчував до цього чоловіка здорове презирство. Знавав він таких людей на Королівському Причалі — запобігливих перед вищими, суворих до нижчих, сліпих, пихатих і самозакоханих.
«І Скагаз може бути в залі,— збагнув раптом Селмі,— ховаючи негарне обличчя за маскою». Поміж колон стояло чотири десятки бронзових бестій, і від бронзи їхніх масок відбивалося світло смолоскипів. Будь-хто з них може виявитися Гирявим.
Зала гуділа від сотні притишених голосів, звук відлунював од колон і мармурової підлоги. І був цей звук зловісним і лихим. Він нагадав Селмі дзижчання осиного гнізда за мить до того, як з нього починають вилітати оси. І на обличчях у юрмі він побачив злість, горе, підозріливість, страх.
Не встиг новий герольд короля закликати присутніх до порядку, як зчинилася буча. Якась жінка завила, що в неї брат загинув у Дазнаковому бійцівському кублі, інша — що їй потовкли паланкін. Якийсь товстун зірвав із себе бинти, показуючи обгорілу руку: зі шкіри й досі сочилася сукровиця. А коли чоловік у синьо-золотому токарі заговорив про Гаргаза Героя, його на підлогу штовхнув якийсь вільновідпущеник, що стояв позаду. Шестеро бронзових бестій ледве їх розборонили й витягнули з зали. «Лис, яструб, тюлень, сарана, лев, жаба»,— подумав Селмі, міркуючи: а мають ці маски якесь особливе значення для тих, хто їх носить? Бестії щодня носять одну й ту саму маску чи щоранку міняють обличчя?
— Тихо! — благав Резнак мо Резнак.— Будь ласка! Я відповім, якщо ви тільки...
— Це правда? — крикнула якась вільновідпущениця.— Наша мати мертва?
— Ні-ні-ні,— вереснув Резнак.— Королева Данерис свого часу повернеться в Мірін у всій силі й славі. А доти його вельможність король Гіздар...
— Він мені не король,— гаркнув один з вільновідпущеників.
Присутні почали штовхатися.
— Королева не мертва,— оголосив сенешаль.— Її кровні вершники поїхали на той бік Скагазадана на пошуки її світлості й повернуть її до коханого чоловіка й вірнопідданих. Кожен з них узяв по десять добірних вершників, а кожен з вершників має по три коня, тож вони швидко об’їдуть великі терени. І знайдуть королеву Данерис.
Далі заговорив гучним і холодним голосом високий гіскарець у парчевому токарі. Король совався на драконячому троні, зберігаючи кам’яне обличчя, щоб видаватися зацікавленим, але водночас незворушним. І знову відповів його сенешаль.
Сер Баристан пропускав Резнакові масні слова повз вуха. Багато років у королівській варті навчили його слухати й не чути, особливо коли мовець підтверджує приказку, що словеса — це суховій. У глибині зали він помітив дорнського княжича з двома товаришами. «Не слід їм було приходити. Мартел не усвідомлює небезпеки. Данерис була його єдиним другом при дворі, а зараз і її немає». Цікаво, думалося йому, чи багато вони розуміють з того, що тут говориться. Навіть сам Селмі не завжди може розібрати гіскарський суржик, яким розмовляють раби, особливо коли ті балакають дуже швидко.
Одначе княжич Квентин пильно дослухався. «Справжній син свого батька». Невисокий і кремезний, простий з обличчя, він видавався пристойним хлопцем: тверезим, розсудливим, обов’язковим... але не з тих, хто змушує дівочі серця калатати швидше. А Данерис Таргарієн, хай де вона зараз, досі молоденька дівчина, як завжди сама й підкреслює, коли хоче зіграти в невинність. Як усі добрі королеви, вона ставить на перше місце свій народ (а в іншому разі не виходила б за Гіздара зо Лорака), але дівчина в ній і досі жадає поезії, пристрасті, сміху. «Вона прагне вогню, а Дорн послав їй землю».
З землі можна зробити примочку, щоб охолодити гарячку. Землю можна засіяти й виростити на ній харч, щоб нагодувати дітей. Земля годує, в той час як вогонь пожирає, але всі дурні, діти й дівчата завжди обирають вогонь.
Позаду княжича стояв сер Герис Дринквотер, перешіптуючись з Айронвудом. Сер Герис був повною протилежністю княжича: високий, стрункий, гарний з обличчя, він мав грацію справжнього мечника і кмітливість придворного. Селмі не сумнівався, що чимало дорнських панянок пестило цю вибілену сонцем чуприну та зціловувало з цих вуст лукаві посмішки. «Якби княжичем був він, усе могло б піти інакше»,— несамохіть подумав Селмі... але, як на його смак, було у Дринквотері щось занадто солодкаве. «Фальшива монетка»,— подумав старий лицар. Йому вже такі чоловіки траплялися.
Хай що там Дринквотер шепотів, це було щось смішне, бо його лисий приятель-здоровань зненацька реготнув, та так гучно, що навіть король обернувся на дорнян. Побачивши княжича, Гіздар зо Лорак нахмурився.
Серові Баристану вираз його обличчя не сподобався. А коли король жестом підкликав Маргаза, нахилився до нього і щось шепнув йому на вухо, це старому лицарю не сподобалося ще більше.
«Я не давав присяги Дорну,— казав собі сер Баристан. Але ж Левин Мартел був його побратимом у ті далекі дні,
