Танок драконів - Джордж Мартін
— Не хочу клопоту з твоїм шляхетним паном.
— У Єзана зараз серйозніші проблеми, ніж троє зниклих рабів. Він осідлав кобилу білу. Та й чого б це нас шукали тут? У тебе достатньо мечів, щоб відігнати будь-кого, хто прийде тут винюхувати. Маленький ризик заради великої наживи.
— Вони нам принесли заразу. Просто в намет,— засичав джиґун у рожевому камзолі й обернувся до Бена Плама.— Відрубати йому голову, капітане? Решту можемо вкинути у виходок.
Він витягнув меча — тонкий бравський клинок із самоцвітним руків’ям.
— Обережніше з моєю головою,— сказав Тиріон.— Ти ж не хочеш заляпатися кров’ю? З кров’ю розноситься зараза. Одяг доведеться виварити або й спалити.
— Мені так і хочеться спалити тебе просто в одязі, Йолло.
— Мене звати не так. Але ти й сам це знаєш. Знав з тої самої миті, коли вперше мене побачив.
— Можливо.
— Я теж вас добре знаю, мілорде,— сказав Тиріон.— Ти не фіолетовий, як Плами там, удома, ти брунатний, але якщо це справді твоє прізвище, ти західняк по крові, якщо не по місцю народження. Дім Пламів давав присягу Кичері Кастерлі, і я трохи знаю його історію. Без сумніву, твоя гілка проросла на кам’янистому мисі за вузьким морем. Можу закластися, ти — молодший син Вісериса Плама. Дракони королеви тебе любили, правда?
Перекупний меч здивувався.
— Хто тобі розповів?
— Ніхто. Більшість історій по драконів — казочки для дурнів. І балакучі дракони, і дракони, які стережуть скарби, і чотириногі дракони з черевом, як у слона, і дракони, які разом зі сфінксами загадують загадки... це все дурня. Але в старих книжках трапляється і правда. Я не тільки знаю, що дракони королеви полюбили тебе — я ще й знаю чому.
— Мама казала, мій батько мав краплину драконової крові.
— Дві краплини. Або це, або прутень шість футів завдовжки. Знаєш цю байку? Я знаю. А тепер, якщо ти розумний Плам, ти маєш знати, що за мою голову дають титул лорда... у Вестеросі, на іншому кінці світу. Заки ти туди дістанешся, від неї лишиться тільки череп з личинками. Моя люба сестричка не повірить, що це моя голова, й обдурить тебе з обіцяною винагородою. Сам знаєш, які вони — королеви. Мінливі хвойди вони всі, а Серсі серед них найгірша.
Брунатний Бен почухав бороду.
— Можна було б доправити тебе живеньким-здоровеньким. Або засолити твою голову в горщику.
— Або об’єднатися зі мною. Так буде наймудріше,— широко всміхнувся Тиріон.— Я з народження другий син. Ваш загін мені послала доля.
— Загін середніх синів — не місце для балагану,— презирливо сказав брав у рожевому.— Нам потрібні бійці.
— Я вам одного привів,— Тиріон указав великим пальцем на Мормонта.
— Оцей? — зареготався брав.— Бридкий здоровань, але самих шрамів замало, щоб стати середнім сином.
Тиріон закотив різнобарвні очі.
— Лорде Паям, що це у вас за друзі? Цей рожевий мене дратує.
Брав закопилив губу, а чоловік з пером у пальцях почав хихикати з такого Тиріонового зухвальства. Але представив їх Джора Мормонт.
— Каламар — скарбничий загону. А цей павич називається Каспоріо Кмітливий, хоча йому більше підійшло б Каспоріо Курва. Лихий малий.
Обличчя Мормонта важко було впізнати в такому побитому вигляді, але голос не змінився. Каспоріо здивовано глипнув на нього, а Плам зачудовано примружив очі.
— Джора Мормонт? Це ти? Вже не такий гордовитий, як у день від’їзду. Мені звертатися до тебе «сер»?
Набряклі губи сера Джори скривилися в химерній посмішці.
— Дай мені меча — і може звертатися до мене, як захочеш, Бене.
— Ви... вона вас вигнала...— позадкував Каспоріо.
— Я повернувся. Вважайте мене бовдуром.
«Закоханим бовдуром». Тиріон прочистив горло.
— Про старі часи поговорите пізніше... потому як я поясню, чому моя голова цінніша на в’язах, а не деінде. І ви дізнаєтеся, лорде Плам, що з друзями я дуже щедрий. Якщо сумніваєшся, запитай Броня, Запитай Шаґу, сина Дольфа. Запитай Тимета, сина Тимета.
— І хто вони такі? — поцікавився чоловік на прізвисько Каламар.
— Добрі люди, які послужили мені своїми мечами і непогано на цьому збагатилися,— знизав плечима Тиріон.— Ой, ну гаразд, щодо «добрих» я збрехав. Вони — кровожерливі покидьки, як і ви.
— Можливо,— мовив Брунатний Бен.— А можливо, ти просто вигадав ці імена. Ти сказав — Шаґа? Це жіноче ім’я?
— Цицьки у нього і справді чималі. Наступного разу, як побачуся з ним, зазирну йому в штани, щоб перевірити. Це там у вас столик для сивасу? Несіть його сюди — зіграємо. Але спочатку, думаю, кубок вина. У мене горло пересохло, як стара кістка, а мені, я бачу, ще говорити й говорити.
Джон
Уночі йому наснилося, що під сурми бойових ріжків і барабанний дріб з лісу з криками виходять дикуни. «Бум ДУМ-бум-ДУМ-бум-ДУМ»,— котився звук — одностайне калатання тисяч сердець. Дикуни були хто зі списами, хто з луками, хто з сокирами. Деякі їхали на кістяних колісницях, які тягнули запряжки великих, як поні, собак. Серед них човгали велети сорок футів заввишки, тримаючи обушки завбільшки з дубок.
«Тримайтеся,— закричав Джон Сноу.— Відкиньте їх». Він сам-один стояв на Стіні. «Вогонь,— гукав він,— нагодуйте їх вогнем»,— але не було кому його слухати.
«Нікого немає. Всі мене покинули».
З сичанням летіли вгору стріли, за ними тягнулися полум’яні хвости. Брати-опудала в охоплених вогнем чорних плащах падали вниз. «Сноу»,— кавкав орел, а вороги повзли по кризі, наче павуки. Джон був у чорних крижаних обладунках, але меч у руці горів, розжарений до червоного. Коли мертвяки вилазили на верх Стіни, він їх скидав удруге помирати унизу. Убив сивобородого старого і безбородого хлопчака, велета і сухореброго чоловіка з загостреними зубами, дівчину з густим рудим волоссям. Упізнав Ігритту, але було запізно. Вона зникла так само раптово, як і з’явилася.
Світ розчинився в червоному тумані. Джон штрикав, сік і різав. Зарубав Донала Ноя і випустив кишки Глухенькому Дикові Фоларду. Кворин Піврукий, поточившись, упав навколішки, марно силкуючись зупинити фонтан крові з шиї. «Це я — лорд Вічнозиму»,— закричав Джон.
