Танок драконів - Джордж Мартін
— Королева дивилася наш герць,— розповідала тим часом Пенні іншим рабам у черзі,— але то був єдиний раз, коли ми її бачили.
— Мабуть, і дракона ви бачили,— сказав і старий.
«Якби ж то!» Боги навіть цим Тиріона не порадували. Коли Данерис Таргарієн відлітала, Нянько саме защібав кайдани в них на щиколотках, щоб вони не втекли дорогою назад. Якби наглядач, доправивши їх на ту різанину, забрався геть чи бодай кинувся тікати разом з усіма рабовласниками, коли з неба спустився дракон, двоє карликів могли б і вийти на волю. «Чи радше вибігти, побрязкуючи дзвіночками».
— А чи був дракон? — знизав плечима Тиріон.— Я знаю тільки те, що мертвої королеви точно не знайшли.
Старого це не переконало.
— Ай, та трупів там були сотні. Їх затягнули в яму і спалили, хоча вони й так уже були добряче підсмажені. Може, її просто не впізнали, така вона була попечена й закривавлена. А може, і впізнали, просто вам, рабам, не сказали, щоб ви не патякали.
— Нам, рабам? — перепитала брунатна жінка.— Та ти теж у нашийнику.
— Це нашийник Газдора,— хвальковито мовив старий.— Ми в нього й народилися. Я йому майже як брат. А такі раби, як ви, збиранина з Астапора і Юнкая, ви тільки й ниєте про свободу, а от я б не віддав свій нашийник тій королеві драконів, навіть якби вона за нього відсмоктала б у мене. Краще мати гарного пана, отак.
Тиріон не сперечався. Найпідступніше в неволі те, як легко до неї звикнути. Як на Тиріона, то життя більшості рабів мало чим відрізняється від життя слуг у Кичері Кастерлі. Це правда, трапляються рабовласники і наглядачі, які відзначаються особливою брутальністю й жорстокістю, але те саме можна сказати і про деяких вестероських лордів і їхніх стюардів та бейліфів. А переважно юнкайці обходилися зі своїми невільниками добре, якщо ті старанно працювали й не створювали проблем... і цей старий в іржавому нашийнику, затято відданий Панові Щокастому, цілком типовий раб.
— Ти про Газдора Гойного? — солодко промовив Тиріон.— Наш хазяїн Єзан частенько згадував його розум.
Насправді Єзан висловлювався приблизно так: «У мене в лівій булці розуму більше, ніж у Газдора і всіх його братів разом узятих». Але повторювати такі слова нерозважливо.
Було вже добре по обіді, коли вони з Пенні нарешті достоялися в черзі до криниці, з якої тягав воду худоребрий одноногий раб. Він підозріливо примружився на них.
— По воду для Єзана завжди ходить Нянько з чотирма помічниками та з возом, запряженим мулом.
Він укотре опустив цебро в криницю. Почувся тихий сплеск. Одноногий раб почекав, поки цебро наповниться, а відтак потягнув його нагору. Руки в нього, худі, але жилаві, обгоріли на сонці й облуплювалися.
— Мул здох,— пояснив Тиріон,— і Нянько теж, бідолаха. А тепер і Єзан осідлав кобилу білу, й у шістьох солдатів теж почала різачка. Можна мені два повних цебра?
— Як скажеш.
На цьому розмова й закінчилася. «А це не тупіт копит чується?» Брехня про солдатів примусила одноногого працювати хутчіше.
Рушили назад: карлики несли по два повні цебра джерельної води, а сер Джора — по два цебра в кожній руці. Ставало спекотніше, повітря було важке й вологе, як мокра вовна, і з кожним кроком цебра, здавалося, важчають. «Довгий шлях на коротких ногах». На кожному кроці вода під бадьорий марш дзвіночків виплюскувалася Тиріонові на ноги. «Якби я знав, що так обернеться, батьку, може, лишив би тебе в живих». За півмилі на схід у небо піднімався чорний стовп диму: там горів намет. «Палять небіжчиків, які померли за ніч».
— Сюди,— мовив Тиріон, сіпнувши головою праворуч.
— Ми прийшли не звідси,— кинула на нього здивований погляд Пенні.
— Не хочу димом надихатися. Він шкідливий.
Тиріон не брехав. «Принаймні не зовсім».
Пенні швидко засапалася, ледве тягнучи воду.
— Мені треба перепочити.
— Як скажеш,— озвався Тиріон, поставивши цебра на землю й теж радіючи перепочинку. Ноги вже судомило, тож він підшукав собі каменюку і, присівши, заходився розтирати стегна.
— Можу допомогти,— запропонувала Пенні.
— Не треба, я краще знаю, де найбільше судомить.
Хай як Тиріон прихилився до дівчини, а й досі почувався незатишно, коли вона його торкалася. Він обернувся до сера Джори.
— Ще кілька разів вас віддубасять — і ви станете бридкішим за мене, Мормонте. Скажіть-но, у вас ще лишилося бодай трохи волі до боротьби?
Звівши підбиті, почорнілі очі, здоровань-лицар глянув на нього, як на якусь комашку.
— Достатньо, щоб тобі шию звернути, Куцю.
— Це добре,— Тиріон підняв свої цебра.— Тоді нам сюди.
Пенні зморщила чоло.
— Ні. Нам ліворуч,— вказала вона.— Ось Гаргара.
— А ось Капосна Сестричка,— кивнув Тиріон у протилежному напрямку.— Повір мені. Моя дорога коротша.
І він рушив уперед, побрязкуючи дзвіночками. Він знав: Пенні піде за ним.
Іноді він заздрив дівчині за її маленькі милі мрії. Вона йому нагадувала Сансу Старк, його малолітню наречену, яку він пошлюбив і втратив. Попри всі жахи, які пережила Пенні, вона примудрилася не втратити довірливості. «А мала б. Вона старша за Сансу. І вона карлиця. А поводиться так, наче забула про це, наче вона високородна й гарна леді, а не рабиня в цирку потвор». Ночами Тиріон частенько чув, як вона молиться. «Тільки слова марнує. Якщо боги і чують, то це чудовиська, а не боги, які мучать нас заради розваги. А хто би ще створив такий-от світ — повний неволі, крові, болю? Хто ще зробив би нас такими, як ми є?» Іноді кортіло дати Пенні ляпаса, потрусити її, накричати на неї, збудити її з того замріяного сну. «Ніхто нас не врятує,— хотілося горлати до неї.— Найгірше ще попереду». Але чомусь він не міг на це наважитися. Замість добряче зацідити їй в обличчя, щоб збити з очей шори, він несамохіть стискав її за плечі або обіймав. «Кожен мій дотик — облуда. Я так засипав її фальшивими монетами, що вона повірила у власне багатство».
Він навіть не розповів їй правду про Дазнакове бійцівське кубло.
«Леви. На нас хотіли випустити левів».
