Танок драконів - Джордж Мартін

— Вода допоможе панові,— мовила Пенні.— Якщо так каже цілитель, то так воно і буде. Свіжа прісна вода.

— Свіжа прісна вода не допомогла Нянькові.

«Бідолашний старий Нянько!» Вчора надвечір Єзанові солдати вкинули його, чергову жертву кобили білої, у труповіз. Коли люди помирають щогодини, ніхто не придивляється до чергового небіжчика, особливо якщо його всі зневажають так, як Нянька. Інші Єзанові раби відмовилися навіть підходити до наглядача, коли в того почалися корчі, отож довелося Тиріонові зігрівати його і носити йому пити. «Розведене вино, і лимонад, і смачна гаряча юшка з собачого хвоста. Пий, Нянечку, треба оту брудну водичку, яка струмить із твого заду, чимось заміщувати». Останнім словом, яке вимовив Нянько, було «ні». Останніми словами, які він почув, були такі: «Ланістер завжди сплачує свої борги».

Тиріон не розповів правди Пенні, але потрібно, щоб вона розуміла, наскільки все серйозно з Єзаном.

— Якщо Єзан доживе до світанку, я буду приголомшений.

— А що буде з нами? — вчепилася вона в його руку.

— У нього є спадкоємці. Племінники.

Четверо з них прийшло з Юнкая разом з Єзаном, щоб командувати його рабами-солдатами. Одного під час вилазки убили таргарієнські перекупні мечі. А решта троє, швидше за все, розділять між собою рабів жовтого череваня. Не відомо тільки, чи хтось із племінників поділяє Єзанову любов до калік, химер і потвор.

— Один з них, можливо, успадкує нас. А може, ми знову опинимося на торжищі.

— Ні,— розширила очі Пенні.— Тільки не це. Будь ласка.

— Мене ця перспектива теж не тішить.

За кілька ярдів попереду Єзанові раби-солдати сиділи в пилюці навпочіпки, кидаючи кості й передаючи по колу бурдюк вина. Серед них був сержант на прізвисько Шрам — лихий брутальний чолов’яга з гладким як камінь черепом, з грудьми як у бика. «І розуму в нього теж як у бика»,— пригадав Тиріон.

І подибав до нього.

— Шраме,— гаркнув він,— шляхетному Єзанові потрібна свіжа чиста вода. Бери двох хлопців — наносіть побільше води. І швиденько.

Солдати урвали гру. Шрам, нахмуривши брови, зіп’явся на ноги.

— Що ти сказав, карлику? Ти себе за кого маєш?

— За одну з коштовностей нашого володаря. Сам знаєш. Я — Йолло. А тепер іди виконуй.

Солдати зареготали.

— Вперед, Шраме,— піддражнив один,— і швиденько. Єзанова мавпочка наказує.

— Не смій наказувати солдатам,— гаркнув Шрам.

— Солдатам? — Тиріон вдав збентеження.— Я бачу тут рабів. У вас такі самі нашийники, як і в мене.

Шрам ударив його з такою силою, що збив з ніг і розбив губу.

— Це Єзан одягнув мені нашийник. Не ти.

Зворотом долоні Тиріон витер кров з губи. Коли він спробував підвестися, нога підломилася, й він упав на одне коліно. Довелося Пенні допомогти йому встати.

— Сладко каже, панові потрібна вода,— заскиглив Тиріон, як міг.

— Сладко хай іде себе віддере — має для цього все потрібне. Потвори нам теж наказувати не будуть.

«Ну звісно»,— подумав Тиріон. Навіть серед рабів є пани й селюки, швидко дізнався він. Сладко-гермафродит була особливою улюбленицею хазяїна, її балували й пестили, тож інші раби шляхетного Єзана її за це ненавиділи.

Солдати звикли слухатися наказів панів і наглядачів. Але Нянько мертвий, а Єзан занадто хворий, щоб обрати нового наглядача. Що ж до трьох племінників, ці троє хоробрих вільних парубків, тільки зачувши стук копит кобили білої, миттєво пригадали, що мають нагальні справи деінде.

— В-води,— зіщулився Тиріон.— І не річкової, сказав цілитель. Свіжої джерельної води.

— От ви і йдіть по неї,— пирхнув Шрам.— І швиденько.

— Ми? — Тиріон безнадійно глянув на Пенні.— Вода важка. Ми не такі дужі, як ви. Можна... можна нам узяти віз із мулом?

— На своїх двох ідіть.

— Нам доведеться дюжину разів туди-сюди ходити.

— Та хоч сотню. Мені до сраки.

— Ми вдвох... ми не донесемо стільки води, скільки треба панові.

— Беріть свого ведмедя,— запропонував Шрам.— Він усе одно годиться тільки на те, щоб воду носити.

— Як скаже пан,— позадкував Тиріон.

Шрам широко всміхнувся. «Пан. А йому це сподобалося»,— подумав Тиріон.

— Морго, принеси ключі. Наберете цебра й бігом вертайтеся, карлику. Ви знаєте, що буває з рабами за спробу втечі.

— Неси цебра,— мовив Тиріон до Пенні. Сам він пішов з Морго забирати сера Джору Мормонта з клітки.

Лицар ніяк не міг звикнути до неволі. Коли його викликали грати бурмила, який має викрасти дівицю милу, він сердився й опирався, і навіть якщо погоджувався вряди-годи взяти участь у виставі, то тільки совався по сцені, як примара. Хоч він не намагався тікати й не кидався на своїх полонителів, зате здебільшого ігнорував накази або лаявся собі під ніс. Це дуже не подобалося Нянькові, який своє невдоволення висловив дуже ясно: посадив Мормонта в залізну клітку й щовечора, коли сонце тонуло в Невільничій бухті, наказував його бити. Побиття лицар терпів мовчки: чути було тільки неголосну лайку рабів, які його дубасили, і глухе гупання палиць по синій і потовченій спині сера Джори.

«Від нього лишилася тільки оболонка,— подумав Тиріон, коли вперше спостерігав, як б’ють здорованя-лицаря.— Треба було мені припнути язика й мовчати — нехай би його забирала Заріна. Може, так було б для нього навіть краще».

Зігнувшись і мружачись, Мормонт виліз із тісної клітки; очі мав підбиті, а на спині засохла кров. Обличчя, все в синцях, набрякло так, що він і на людину мало був схожий. Мормонт був голий, якщо не рахувати стегнової пов’язки — брудної жовтої ганчірки.

— Допоможеш їм носити воду,— сказав йому Морго.

Сер Джора відповів похмурим поглядом. «Мабуть, є люди, які радше помруть, ніж житимуть у рабстві». На щастя, сам Тиріон на таку хворобу не страждав, але якщо Мормонт уб’є Морго, інші раби можуть не побачити між ними різниці.

— Ходімо,— промовив він, поки лицар не скоїв якоїсь бравої дурниці, й подибав геть, сподіваючись, що Мормонт рушить за ним.

На цей раз боги змилостивилися: Мормонт пішов слідом.

Два цебра для Пенні, два для Тиріона і чотири для сера Джори — по два в руку. Найближча криниця була на південний захід від Гаргари, отож рушили в тому напрямку, з кожним кроком весело побрязкуючи дзвіночками. Ніхто не звертав на них уваги. Це ж просто раби, які носять воду для свого пана. Нашийник давав деякі переваги, особливо позолочений