Танок драконів - Джордж Мартін

— Заходь,— крикнув Віктаріон,— і замкни двері. Ти сам знаєш, навіщо ти тут.

— Лорде-капітане,— привітався мейстер, який і схожий був на мишку в своїй сірій мантії і з каштановими вусиками. «Невже він гадає, ті вусики надають йому мужнішого вигляду?» Звали мейстра Кервін. Був він зовсім юний — років двадцяти двох, либонь.— Можна оглянути вашу руку? — запитав він.

«Дурне питання»,— подумав Віктаріон. З мейстрів буває користь, але Кервіна Віктаріон зневажав. Зі своїми гладенькими рожевими щічками, м’якими ручками й каштановими кучерями, він на дівчину був схожий більше, ніж самі дівчата. Коли він тільки опинився на облавку «Залізної перемоги», у нього ще й була самовдоволена усмішечка, але одного вечора поблизу Східців він усміхнувся не до того чоловіка — і Бертон Гамбл вибив йому чотири зуби. А потому як Кервін приповз до капітана скаржитися, четверо матросів затягли його в трюм і там відпорали, як жінку. «Ось як цьому можна покласти край»,— сказав йому Віктаріон, з гуркотом кинувши на стіл між ними кинджал. Кервін узяв його — боявся відмовити, наскільки міг судити капітан,— але так ним і не скористався.

— Ось моя рука,— сказав Віктаріон.— Оглядай скільки заманеться.

Мейстер Кервін опустився на одне коліно, щоб краще роздивитися рану. Навіть понюхав її, як пес.

— Знову слід випустити гній. Колір... лорде-капітане, рана не гоїться. Можливо, доведеться відрізати руку.

Ця розмова велася вже не вперше.

— Відріжеш мені руку — я тебе вб’ю. Але спочатку прив’яжу тебе над бортом, і вся команда отримає твій зад у подарунок. Працюй.

— Буде боляче.

— Як завжди...— («Життя — це біль, дурню ти. Немає радості на світі, лише у підводних палатах затонулого бога»).— Починай.

Хлопчина (важко було цю м’якеньку рожеву істоту назвати чоловіком) діткнувся лезом кинджала долоні капітана й різонув. Порснув гній — густий і жовтий, як кисляк. Смаглявка від смороду зморщила носа, мейстер гекнув, і навіть сам Віктаріон відчув нудоту.

— Глибше ріж. Щоб усе вийшло. До крові.

Мейстер Кервін дужче натиснув на кинджал. Цього разу і справді було боляче, зате разом з гноєм потекла кров — така темна, що у світлі ліхтаря видалася чорною.

Кров — це добре. Віктаріон схвально крекнув. Сидів непорушно, поки мейстер протирав, вичавлював, промивав рану від гною м’якими носовичками, вивареними в оцті. Заки мейстер закінчив, чиста вода в мисці перетворилася на пінисту юшку. Від одного її вигляду могло знудити.

— Забирай цю гидоту і йди собі,— мовив Віктаріон і кивнув на смаглявку,— забинтувати вона й сама може.

Хлопчина вже втік, а сморід ще лишився. Останнім часом від нього нікуди неможливо було подітися. Мейстер пропонував промивати рану на палубі, на свіжому повітрі й сонці, але Віктаріон відмовився. Команді такого бачити не можна. Так далеко від дому, на іншому кінці світу, не можна показувати, що залізний капітан почав іржавіти.

Ліву руку і далі сіпало: біль був тупий, але постійний. Віктаріон стиснув кулака, і біль посилився: здавалося, в руку встромився ніж. «Не ніж, а меч. Меч у руці привида». Привид на прізвище Сері. Лицар, спадкоємець Південного Щита. «Я його вбив, але він мене шпигає і з могили. З гарячого серця пекла, в яке я його запроторив, він штрикає мене мечем у руку і провертає лезо».

Битву Віктаріон пам’ятав так, наче вона відбулася вчора. Щит у нього геть розвалився — самі тріски висіли на руці, тож коли Сері рубонув мечем, Віктаріон зловив лезо рукою. Юнак виявився дужчим, ніж здавався на перший погляд: лезо пробило і гофровану крицю капітанової латної рукавиці, і товсту рукавичку під нею, і вп’ялося у долоню. «Подряпина кошеняти»,— запевняв себе після бою Віктаріон. Він промив рану, полив киплячим оцтом, забинтував і забув про неї, упевнений, що біль ущухне, а рана з часом загоїться.

Натомість рана загнила, і Віктаріон навіть почав подумувати, чи не отруйне було лезо у меча Сері. Бо чого б це рані не гоїтися? Сама думка про це викликала лють. Справжній чоловік не користується отрутою. У Кейлінському Рову болотяні біси пускали отруйні стріли, але чого ще очікувати від тих виродків? А Сері ж — високородний лицар. Отрута — для боягузів, жінок і дорнян.

— Якщо не Сері, тоді хто? — запитав Віктаріон у смаглявки.— Може, це робота цього мишачого мейстра? Мейстри знають і закляття, і всілякі прийомчики. Може, він навмисно мене труїть, щоб я дозволив відрізати руку.

Що більше він про це думав, то вірогіднішим це здавалося.

— Це ж Вороняче Око, клятий вилупок, віддав його мені.

Юрон забрав Кервіна з Зеленого Щита, де той служив у лорда Честера — ходив коло круків і навчав його дітей, або ж навпаки. А як ця миша пищала, коли один з Юронових німаків тягнув його на облавок «Залізної перемоги», зручно тримаючи за ланцюг на шиї!

— Якщо ж він мені мститься, то кривдить не ту людину. Це Юрон наполіг, щоб я узяв його з собою: нема чого йому розсилати потихеньку своїх круків.

Брат дав Віктаріонові ще й три клітки круків, щоб Кервін посилав звістки про подорож, але Віктаріон заборонив випускати птахів. «Нехай Вороняче Око помучиться в невіданні».

Смаглявка саме замотувала йому руку чистим лляним бинтом — туго, шість разів, коли у двері каюти постукав Лонгвотер Пайк і повідомив, що на борту — капітан «Скорботи» з бранцем.

— Каже, що привіз нам чаклуна, капітане. Каже, виловив його з моря.

— Чаклуна?

Може, це затонулий бог послав йому дарунок на іншому кінці світу? Брат Ейрон точно знав би, але ж Ейрон устиг побачити пишноту підводних палат затонулого бога, перш ніж його повернули до життя. Віктаріон мав здоровий страх перед своїм богом, як і належиться людині, але більше вірив у крицю. Поворушивши пораненою рукою, він скривився, а тоді, вдягнувши рукавичку, підвівся.

— Покажіть-но мені цього чаклуна.

На палубі очікував капітан «Скорботи» — невисокий, волохатий і негарний, з родини Спаррів. Матроси називали його Гризуном.

— Лорде-капітане,— промовив він, коли з’явився Віктаріон,— це Мокоро. Дарунок нам від затонулого бога.

Чаклун був справжній велетень: на зріст як сам Віктаріон, але вдвічі ширший: черево як валун, а обличчя все заросло білою як кістка сплутаною бородою, схожою на лев’ячу гриву. Шкіру мав чорну. Не горіхову, як у мешканців Літніх островів, які плавають на лебідках, не червонувато-брунатну, як у дотрацьких комонників, і не сірувато-коричневу, як у смаглявки, а чорну. Чорнішу за вугілля,