Танок драконів - Джордж Мартін

Лорд Кайберн став її останнім і єдиним відвідувачем. Її світ змалів до чотирьох людей: її самої і трьох тюремниць, побожних і непохитних. Септа Юнелла, ширококоста і мужикувата, мала натруджені руки і негарне, вічно нахмурене обличчя. У септи Моелли було жорстке біле волосся, зморшкувате обличчя й маленькі злі очиці, вічно підозріливо примружені й гострі, як лезо сокири. Септа Сколера була товста й невисока, з великою пазухою і оливковою шкірою, і вічно пахла квасним, як підкисле молоко. Вони приносили їй їсти й пити, виливали нічний горщик, що кілька днів забирали сукню прати, лишаючи її кулитися під ковдрою, поки сукню не повернуть. Іноді Сколера читала їй із «Семикутної зірки» або «Священного молитовника», але в іншому жодна з них не розмовляла з Серсі й не відповідала на її питання.

Вона ненавиділа і зневажала їх усіх трьох майже так само, як ненавиділа і зневажала чоловіків, які її зрадили.

Фальшиві друзі, зрадливі слуги, чоловіки, які присягалися у невмирущому коханні, навіть рідня — усі вони покинули її в годину найбільшої скрути. Озні Кетлблек, цей слабак, під батогами зламався й наговорив верховному горобцю повні вуха таємниць, які мав забрати з собою в могилу. Його брати, ця вулична голота, яку Серсі вивищила, просто сидять і пальцем не кивнуть. Оран Вотерз, її адмірал, втік у відкрите море з усіма дромонами, які вона для нього збудувала. Ортон Мерівезер бігом повернувся в Довгостіл, забравши з собою і свою дружину Тейну, яка в ці жахливі часи лишалася єдиною вірною подругою королеви. Гарис Свіфт і великий мейстер Пайсел покинули її в ув’язненні, віддавши королівство людям, які змовилися проти неї. Мірин Трант і Борос Блаунт, присяжні оборонці короля, просто щезли. Навіть кузен Лансель, який раніше переконував, що кохає Серсі, став одним з її обвинувачів. Дядько відмовився допомагати їй правити, а вона ж бо хотіла зробити його королівським правицею.

А Джеймі...

Ні, в це вона не могла повірити, відмовлялася вірити. Щойно він дізнається про її лихо, одразу з’явиться тут. «Негайно приїзди. Допоможи мені. Врятуй мене. Зараз ти мені потрібен як ніколи. Люблю тебе. Люблю тебе. Люблю тебе. Негайно приїзди». Кайберн присягався, що все зробить, аби її лист потрапив у руки її брата-близнюка, який зараз у приріччі зі своїм військом. Одначе Кайберн більше не приходив. Звідки їй знати — може, він уже мертвий, а голова його десь на кілку над брамою Червоної фортеці. А може, він гниє в чорній камері під Червоною фортецею, а лист так і лишився невідісланим. Королева питала про нього сто разів, але полонителі нічого не відповідали. Одне Серсі знала напевне: Джеймі так і не приїхав.

«Поки що,— запевнила вона себе.— Але скоро приїде. А коли він приїде, верховний горобець зі своїми сучками інакшої заспіває».

Вона ненавиділа безпомічність.

Вона пробувала погрожувати, але її погрози сприймалися з кам’яними обличчями і пропускалися повз вуха. Вона пробувала наказувати, але її накази ігнорувалися. Вона зверталася до Материного милосердя, покликаючись на природне співчуття жінки до жінки, але три висохлі септи, мабуть, відмовилися від свого жіночого єства, коли давали обітницю. Вона пробувала причарувати їх, розмовляючи лагідно, смиренно приймаючи чергову наругу. Септи лишалися непохитні. Вона пропонувала винагороду, обіцяла прощення, почесті, золото, місце при дворі. Її обіцянки сприймалися так само, як і погрози.

А ще Серсі молилася. О, як вона молилася! Від неї хочуть молитов — ось вам молитви: вона простоювала навколішках, наче якась вулична хвойда, а не донька Кичери. Вона молилася за визволення, за волю, за Джеймі. Уголос благала богів захистити її в її невинності; подумки молилася за те, щоб її обвинувачі померли наглою і болісною смертю. Вона молилася, стираючи коліна в кров і мало не давлячись власним пересохлим і набряклим язиком. Усі молитви, вивчені в дитинстві, пригадалися Серсі в камері, а за потреби вона вигадувала і нові, покликаючи до Матері й до Діви, до Отця й до Воїна, до Стариці й до Коваля. Навіть Невідомцеві молилася. «У бурю почнеш молитися будь-яким богам». Семеро лишалися такі самі глухі до її благань, як і їхні земні служителі. Серсі віддала їм усі слова, які мала, віддала їм усе, окрім сліз. «Цього вони не отримають»,— сказала вона собі.

Вона ненавиділа слабкість.

Якби боги дарували їй таку силу, як Джеймі й тому бундючному йолопу Робертові, вона б змогла втекти. «Ох, мені б меча і до нього вміння!» У неї серце воїна, але боги у своїй сліпій злості дали їй кволе жіноче тіло. На самому початку королева намагалась опиратися, але септи її подужали. Їх було забагато, і вони виявилися сильнішими, ніж видавалися на перший погляд. Усі старі та бридкі, але ж вони постійно моляться, прибирають і б’ють дрючками послушниць, тож руки в них тверді, як коріння.

А ще Серсі не давали відпочити. День і ніч, щойно королева заплющувала очі, з’являлася котрась із її полонительок, будила її й вимагала покаятися в гріхах. Її звинувачували в перелюбі, розпусті, державній зраді, навіть убивстві, бо Озні Кетлблек зізнався в тому, що за її наказом задушив попереднього верховного септона. «Я прийшла вислухати ваше зізнання у вбивстві й перелюбі»,— гриміла септа Юнелла, трусячи королеву. Септа Моелла розповідала, що це гріхи не дають Серсі спати. «Лише невинні сплять спокійно. Покайтеся в гріхах — і спатимете, як немовля».

Пробудження, дрімота, знову пробудження — всі ночі були розбиті на шматочки руками її мучителів, і до того ж щоночі ставало дедалі холодніше. Година сови, година вовка, година солов’я, місячний схід і місячний захід, сутінки і світанок теліпалися повз, неначе п’яні. Котра година? Який сьогодні день? Де вона? Це сон чи вона вже прокинулася? Обривки сну, які їй дозволялися, перетворилися на гострі леза, які краяли розум. День у день думати ставало дедалі важче, від виснаження Серсі лихоманило. Вона вже втратила будь-яке відчуття того, скільки сидить ув’язнена в цій камері, десь нагорі в одній із сімох веж Великого септу Бейлора. «Я тут зістарюся й помру»,— думала Серсі, впадаючи у відчай.

Але вона не могла такого дозволити. Вона потрібна синові. Вона потрібна королівству. Як завгодно, а вона має звільнитися. Її світ змалів до камери завбільшки шість квадратних футів, нічного горщика, ґудзуватого солом’яника і брунатного вовняного коца, благенького як надія, від якого свербіла шкіра, але Серсі й досі лишалася спадкоємицею лорда Тайвіна, донькою Кичери.

Виснажена через брак сну, тремтячи він холоду, який