Танок драконів - Джордж Мартін

— Я цього не забув,— промовив лорд-стюард.

«Ні,— подумав Джон,— я й не сумнівався».

— Манс Рейдер також давав одну обітницю,— провадив Бовен Марш.— Він присягався не брати собі дружину, не володіти землями, не народжувати дітей. А потім він перекинувся на інший бік, порушив усі обітниці й повів страшне військо проти рідного королівства. І за Стіною зараз чекають недобитки цього війська.

— Зломлені недобитки.

— Зламаний меч можна перекувати. Зламаний меч здатен убити.

— У вільного народу нема ні правителів, ні права в нашому розумінні,— сказав Джон,— але вони люблять своїх дітей. Бодай це ви визнаєте?

— Нас хвилюють не діти. Ми побоюємося батьків, а не синів.

— Я теж. Тому я наполіг, що візьму заручників...— («Я не такий довірливий дурень, за якого ви мене маєте... а тим паче не дикун наполовину, хай що ви там собі думаєте»).— Сто хлопчиків віком від вісьмох до шістнадцятьох років. По одному сину від кожного ватажка і капітана, решту оберуть жеребкуванням. Хлопці служитимуть пажами і зброєносцями, звільняючи наших людей для важливіших справ. Одного дня дехто з них, може, схоче вбратися в чорне. І не такі дива трапляються. Решта залишаться заручниками, забезпечуючи відданість їхніх батьків.

Північани перезирнулися.

— Заручники,— задумливо промовив Норі.— І Тормунд на таке погодився?

«Або це, або спостерігати, як помирають його люди».

— Кровна заплата, ось як він це назвав,— сказав Джон Сноу,— але він погодився.

— Так, а чом би й ні? — стукнув ковінькою по кризі Старий Флінт.— Ми завжди їх кликали годованцями, коли Вічнозим вимагав хлопчиків у нас, але насправді вони були заручниками — і що тут такого?

— Нічого такого, якщо їхні батьки не викличуть невдоволення королів зими,— сказав Норі.— Бо ці годованці поверталися додому без голови. Ану скажи-но мені, хлопче... якщо оті твої друзі-дикуни виявляться брехунами, вистачить у тебе мужності вчинити, як належить?

«Спитайте Джаноса Слінта».

— Тормунд Велетозгуб мене точно не схоче випробувати. У ваших очах я, певно, видаюся зеленим хлопчаком, лорде Норі, але я — син Едарда Старка.

Однак навіть це не заспокоїло лорда-стюарда.

— Ви кажете, хлопці служитимуть зброєносцями. Сподіваюся, лорд-командувач не збирається віддати їх на військову науку?

Джон аж скипів од гніву.

— Ні, мілорде, я посаджу їх шити мереживні трусики. Звісно ж, ми віддамо їх на військову науку. А ще їм доведеться збивати масло, рубати дрова, чистити стайні, виливати нічні горщики, бігати з повідомленнями... але між цими завданнями вони тренуватимуться вправлятися зі списом, мечем і луком.

Марш почервонів ще дужче.

— Нехай пробачить лорд-командувач мою прямоту, але я не знаю, як пом’якшити свої слова. Те, що ви пропонуєте, ніщо як державна зрада. Вісім тисяч років вояки Нічної варти стояли на Стіні, воюючи з дикунами. А тепер ви хочете пустити їх на наш бік, прихистити їх у наших замках, годувати їх, одягати і вчити воювати. Лорде Сноу, невже мені потрібно вам нагадувати? Ви дали обітницю.

— Знаю я свою обітницю,— сказав Джон і процитував: — «Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу». Ви такі самі слова промовляли, коли самі давали обітницю?

— Такі самі, як добре знає лорд-командувач.

— Ви впевнені, що я нічого не забув? Щось про правителів і право, щось про те, як ми маємо боронити кожен фут землі й чіплятися за кожен зруйнований замок? Є там такі слова? — запитав Джон і почекав на відповідь. Ніхто не озвався.— «Я — щит, який боронить людську державу». Ось головні слова. А скажіть-но мені, мілорди, хіба дикуни не люди?

Бовен Марш розтулив рота. Але так і не зронив ані слова. По шиї в нього поповз багрянець.

Джон Сноу відвернувся. Останнє сонячне світло почало блякнути. Джон спостерігав, як червоні тріщини на Стіні спочатку сіріють, а потім і чорніють, перетворюючись із вогненних рисок на крижані чорні річки. Унизу леді Мелісандра, певно, вже розпалює свої вогнища, виспівуючи: «Царю світла, оборони нас, ніч-бо темна і повна жахіть».

— Зима на підході,— нарешті мовив Джон, порушуючи ніякове мовчання,— а з нею і білі блукальці. Ми зупинимо їх на Стіні. Стіна постала тут, щоб їх зупиняти... але на Стіні потрібні люди. Обговорення закінчене. Нам ще багато чого треба зробити, перш ніж ми відчинимо браму. Тормунда і його людей треба буде нагодувати, одягнути, розмістити. Серед людей є хворі, яким потрібне лікування. Цим займетеся ви, Клайдасе. Врятуєте скількох зможете.

Клайдас закліпав туманними рожевими очима.

— Я постараюся, Джоне. Тобто лорде-командувачу.

— Слід підготувати всі вози й фургони, щоб перевезти вільний народ у їхні нові домівки. Отеле, цим займетеся ви.

— Так, лорде-командувачу,— скривився Ярвик.

— Лорде Бовене, а ви зберете заплату. Золото і срібло, бурштин, гривни і браслети і намиста. Розсортуєте, порахуєте і подбаєте, щоб вони без пригод дісталися Східної варти.

— Так, лорде Сноу,— відповів Бовен Марш.

А Джон Сноу подумав: «Вона сказала — крига і кинджали в темряві. Червона мерзла кров і оголена криця». Робоча рука стислася в кулак. Здіймався вітер.

Cepci

Ніч у ніч ставало дедалі холодніше.

У камері не було ні коминка, ні жаровні. Єдине віконце було надто високе, щоб визирнути, і надто мале, щоб у нього протиснутися, проте достатнє, щоб впустити холод. Серсі подерла першу сукню, яку їй принесли, вимагаючи, щоб їй повернули старий одяг, але тільки змушена була мерзнути гола. Коли їй принесли іншу сукню, вона натягнула її через голову й подякувала, мало не вдавившись словами.

Вікно пропускало і звуки. Тільки так королева могла здогадатися, що саме відбувається у місті. Септи, які приносили їй їсти, нічого не розповідали.

Її це дратувало. По неї прийде Джеймі, але як вона дізнається, що він уже прибув? Серсі сподівалася, що він не втне дурницю й не помчить, випереджаючи військо. Йому знадобляться всі мечі, щоб здолати обшарпану орду бідарів, які оточили Великий септ. Серсі часто запитувала про свого брата-близнюка, але тюремниці не відповідали. Питала вона і про сера Лораса. За останніми звістками лицар квітів помирав у Драконстоні від рани, яку отримав, коли брав замок. «Помирай уже,— думала Серсі,— і швиденько». Смерть хлопця означатиме вільне місце в королівській варті, й це може стати її спасінням. Але септи мовчали про