Танок драконів - Джордж Мартін
— Ваша світлосте,— знову прихилив коліно Джон. Цього разу Вал до нього не приєдналася.— Перепродую, що викликав ваше невдоволення. Я так вчинив, бо вважав, що так буде найкраще. Можна нам іти?
— Ідіть. Негайно.
Вже надворі, достатньо відійшовши від королівської варти, Вал дала волю гніву.
— Ви збрехали про бороду. В неї волосся на підборідді більше, ніж у мене між ногами. А донька... її обличчя...
— Це сіролуска.
— Ми її називаємо сіра смерть.
— Для дітей вона не завжди смертельна.
— На північ від Стіни — завжди. Найкращі ліки — болиголов, але підійдуть і подушка, і ніж. Якби це я народила ту сердешну дитину, то вже давно зробила б їй останню милість.
Такої Вал Джон ще не бачив.
— Королівна Ширін — єдина дитина королеви.
— Тоді шкода їх обох. Дитина нечиста.
— Якщо Станіс переможе, Ширін стане його наступницею на Залізному троні.
— Тоді шкода ваших Сімох Королівств.
— Мейстри кажуть, сіролуска не...
— Мейстри можуть вірити у що заманеться. Хочете знати правду — запитайте у полісунки. Сіра смерть може заснути, але знову прокинеться. Дитина нечиста!
— Вона дуже мила. Звідки вам знати...
— Звідти. Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу,— схопила Вал його за руку.— Чудовисько треба забрати звідти. Не можна залишати його в одній вежі з мертвою дівчинкою.
Джон струсив її руку.
— Вона не мертва.
— Мертва. Мати цього не бачить. І ви, схоже, не бачите. Але смерть уже у ній.
Вона рушила геть, але зупинилася й обернулася.
— Я віддала вам Тормунда Велетозгуба. Віддайте мені чудовисько.
— Якщо зможу, то віддам.
— Так і зробіть. Ви мені винні послугу, Джоне Сноу.
Джон дивився, як вона віддаляється. «Вона помиляється. Мусить помилятися. Сіролуска не така смертельна, як вона вважає, принаймні не в дітей».
Привид уже знову втік. Сонце низько схилилося на заході. «Мені б зараз допоміг кухлик гарячого пряного глінтвейну. А ліпше два». Але з цим доведеться зачекати. Час стати віч-на-віч із супротивником. Найгіршим супротивником — з братами.
Шкіряк чекав на нього біля клітки коловороту. Нагору поїхали вдвох. Що вище піднімалися, то дужчав вітер. За п’ятдесят футів від землі тяжка клітка почала розгойдуватися з кожним його поривом. Час до часу вона шкрябала об Стіну, викликаючи дрібні кришталеві фонтанчики крижинок, які, падаючи, іскрилися на сонці. Піднялися вище найвищих веж у замку. За чотириста футів од землі у вітру прорізалися зуби, й він почав так дерти плащі, що ті шумно ляскали об штаби клітки. За сімсот футів од землі вітер пронизував до кісток. «Стіна в моїх руках,— нагадав собі Джон, поки коловоротники затягували клітку нагору,— принаймні ще на два дні».
Зістрибнувши на лід, Джон подякував коловоротникам і кивнув списникам, які стояли на чатах. Обоє натягнули на голови вовняні шапки з прорізами для очей, так що й облич не було видно, але Джон упізнав Тая за сплутаним чорним волоссям, яке масними пасмами спадало на спину, а Оуена — за ковбасою, яка стирчала з піхов у нього при боці. «Гарний лорд знає всіх своїх підданих»,— сказав колись давно, у Вічнозимі, батько йому і Робові.
Джон підійшов до краю Стіни й поглянув униз на поле бою, де полягло військо Манса Рейдера. Цікаво, подумалося йому, де зараз Манс? «Зможе він тебе розшукати, сестричко? Чи це була просто хитрість, щоб я його випустив?»
Як давно вже він не бачив Арії! Яка вона зараз? Чи впізнає він її взагалі? «Арія-під-ногами. Вічно з перемащеним личком». Цікаво, є ще в неї той маленький меч, який на Джонове прохання для неї викував Мікен? «Штрикай гострим кінцем»,— навчав її Джон. Мудро було б саме так і вчинити у першу шлюбну ніч, якщо правдиві всі плітки про Ремсі Сноу. «Привези її додому, Мансе. Я врятував від Мелісандри твого сина, а зараз я от-от врятую чотири тисячі твоїх вільних людей. Врятуй мені одну маленьку дівчинку, ти мій боржник».
На півночі, у примарному лісі, поміж деревами вже скрадалися вечірні тіні. На заході ще буяла червона заграва, але на сході вже прозирнули перші зірки. Джон Сноу стискав і розтискав пальці робочої руки, пригадуючи всі свої втрати. «Семе, мій милий товстий йолопе, ти зіграв зі мною злий жарт, зробивши мене лордом-командувачем. У лорда-командувача немає друзів».
— Лорде Сноу,— промовив Шкіряк.— Клітка повертається.
— Чую,— відійшов від краю Джон.
Першими нагору піднялися вожді кланів Флінт і Норі, вбрані в хутра й залізо. Норі нагадував старого лиса — був він зморшкуватий і сухорлявий, але хитрий і моторний. Торген Флінт був на голову нижчий за нього, але важив, либонь, удвічі більше: грубуватий крем’язень з вузлуватими червоними ручищами завбільшки з окости, який, накульгуючи, дибав по кризі, важко спираючись на тернову ковіньку. Наступним приїхав Бовен Марш, горнучись у ведмежу шубу. За ним Отел Ярвик. А потім септон Селадар, звісно, напідпитку.
— Ходімо зі мною,— запросив їх Джон.
Посипаною жорствою стежкою вони пішли по Стіні на захід, до сонця. Відійшовши на п’ятдесят ярдів від колиби, Джон заговорив:
— Ви знаєте, навіщо я вас зібрав. За три дні ми відчинимо браму і пропустимо за Стіну Тормунда з його людьми. Багато чого треба підготувати.
Його оголошення зустріли мовчанням. Потім Отел Ярвик мовив:
— Лорде-командувачу, це ж тисячі...
— ...худоребрих дикунів, змучених і голодних, які забрели далеко від дому. Ось вони,— вказав Джон на вогники їхніх багать.— Чотири тисячі, запевняє Тормунд.
— З кількості багать я б сказав — три тисячі,— заперечив Бовен Марш, якого хлібом не годуй — дай полічити.— І ще вдвічі більше, як нам сказали, у Крутодомі з полісункою. А ще сер Деніс пише, що в горах за Тінявою вежею є великі табори...
Джон не мав що заперечити.
— Тормунд каже, Плаксій збирається знову спробувати перейти Міст Черепів.
Старий Гранат торкнувся свого шраму. Його він отримав, обороняючи Міст Черепів, коли Плаксій останнього разу спробував пробитися через Прірву.
— Лорд-командувач, сподіваюся, не збирається впустити і цього... цього чорта?
— Не хотілося б,— сказав Джон, який не забув про голови з кривавими порожніми очницями, що їх йому надіслав Плаксій. «Блек-джек Булвер, Кошлатий