Танок драконів - Джордж Мартін

— Убийте його,— закричав Гіздар зо Лорак до інших списників.— Убийте тварюку!

— Відверніться, ваша світлосте,— сер Баристан притиснув Дані до себе.

— Відпустіть! — вивернулася вона з його рук. Здавалося, час сповільнився, коли вона перестрибувала парапет. Приземляючись у яму, вона загубила сандалію. На бігу Дані відчувала між пальцями пісок, гарячий і шорсткий. Її гукав сер Баристан. Дужий Бельвас і досі блював. Дані побігла швидше.

Списники теж бігли. Хтось до дракона, зі списом у руці. Хтось геть від нього, дорогою кидаючи зброю. Герой сіпався на піску, а з рваної рани на плечі струменіла кров. Спис так і залишився у спині Дрогона — хилитався, коли дракон бив крилами. Рана курилася. Коли наблизилися інші списники, дракон плюнув вогнем, обдавши двох із них чорним полум’ям. Мотнув хвостом — і ляснув розпорядника, який підкрадався ззаду, і переламав його навпіл. Ще один нападник почав тицяти списом йому в очі, поки дракон не схопив його і не роздер йому живота. Мірінці верещали, лаялися, вили. Дані чула позаду чиїсь кроки.

— Дрогоне,— крикнула вона.— Дрогоне!

Дракон обернув голову. З-поміж його зубів вихоплювався дим. Кров, яка крапнула на землю, теж курилася. Дракон знову забив крилами, здійнявши вихор пломенистого піску. Дані, закашлявшись, пірнула просто червону розжарену хмару. Дракон клацнув на неї зубами.

— Ні,— тільки й устигнула вона крикнути. «Ні, тільки не я, невже ти не впізнаєш мене?» Чорні зуби клацнули за волосину від її обличчя. «Хотів мені голову відірвати». В очі їй набилося піску. Перечепившись через труп розпорядника, Дані впала навзнак.

Дрогон заревів. Цей звук переповнив яму. Дані охопив жар, наче з печі. До неї потягнулася довга луската шия. Коли дракон роззявив пащу, Дані побачила між чорних зубів шматочки потрощених кісток і обвугленого м’яса. Очі в дракона були наче розплавлені. «Я зазираю в пекло, але мені не можна відводити очей,— подумала Дані впевнено, як ніколи в житті.— Якщо почну від нього тікати, він мене спалить і зжере». У Вестеросі септони проповідують, що існує сім кіл пекла і сім кіл небес, але Сім Королівств і їхні боги дуже далеко. Цікаво, подумала Дані, якщо вона помре отут, чи вийде з трав дотрацький бог-кінь, чи забере її у свій зоряний халасар, щоб вона у нічних краях скакала пліч-о-пліч зі своїм сонцем-і-місяцем? Чи сердиті боги Гіса пошлють гарпій, щоб ті забрали її душу й затягнули під землю на вічні муки? Дрогон заревів їй просто в обличчя — від такого гарячого подиху шкіра вкривається пухирями. Праворуч почувся голос Баристана Селмі:

— Мене! Хапай мене. Сюди! Я тут!

У розжарених червоних проваллях Дрогонових очей Дані побачила власне віддзеркалення. Якою маленькою вона здавалася, якою слабкою, тендітною, переляканою! «Не можна виказувати перед ним страху». Вона завовтузилася в піску, відштовхуючись від тіла розпорядника, і тут пальці торкнулися руків’я його батога. Цей дотик додав Дані хоробрості. Шкіра була тепла, мов жива. Дрогон знову заревів — так голосно, що королева мало не випустила батога. Він знову клацнув зубами.

І Дані його вдарила.

— Ні,— крикнула вона, щосили замахуючись батогом. Дракон відсмикнув голову.— Ні,— крикнула вона знову.— НІ!

Колючки дряпнули йому морду. Дракон зіп’явся на ноги, накривши Дані тінню своїх крил. Данерис почала ляскати його батогом по животу, поки рука не заболіла. Довга зміїна шия вигнулася, як стрілецький лук. З сичанням дракон плюнув у неї вогнем. Дані пірнула під полум’я, махнувши батогом і крикнувши:

— Ні, ні, ні! Лягти!

У відповідь почулося ревіння, повне страху і сказу, повне болю. Крила ляснули раз, удруге...

...і згорнулися. Дрогон востаннє засичав і розтягнувся на животі. З рани, з якої стримів спис, цебеніла чорна кров, і в тих місцях, де вона падала на пісок, парувало. «Він — утілення вогню,— подумала Дані,— але я також».

Данерис Таргарієн стрибнула драконові на спину, схопила спис і висмикнула з рани. Гостряк наполовину розплавився, і розжарене залізо світилося червоним. Дані відкинула списа. Дрогон крутнувся під нею, заграв м’язами, збираючись на силі. В повітрі висіла піщана хмара. Дані не могла ні бачити, ні дихати, ні думати. Чорні крила громовито ляснули — і знагла пломенистий пісок почав віддалятися.

Відчуваючи запаморочення, Дані заплющила очі. А коли знову розплющила, крізь пелену сліз і пилу побачила внизу мірінців, які тікали сходами нагору й вибігали на вулиці.

Батіг був досі в руці Дані. Легенько стьобнувши ним Дрогона по шиї, Дані крикнула:

— Вище!

Другою рукою вона чіплялася за луску, пальці шукали якоїсь опори. Широкі чорні Дрогонові крила розганяли повітря. Дані відчувала між ногами жар його тіла. Здавалося, серце зараз вибухне. «Так,— подумала вона,— так, давай, давай, не зупиняйся, бери мене, бери мене, ЛЕТИ!»

Джон

На зріст він був невисокий, цей Тормунд Велетозгуб, але боги нагородили його широкими грудьми й великим черевом. За потужні легені Манс Рейдер прозивав його Тормундом Сурмачем, а коли Тормунд реготав, з гірських вершин зривалися лавини снігу. Коли він гнівався, то своїм ревінням нагадував Джонові мамонта.

Того дня Тормунд горлав багацько. Ревів, кричав, а одного разу так грюкнув кулаком по столу, що перевернув і розлив карафу води. Під рукою в нього завжди був ріг меду, отож коли Тормунд викрикував свої погрози, то бризкав солодкою слиною. Він обзивав Джона боягузом, брехуном, перекинчиком, клятим уклінником з чорним серцем, злодієм і вороном-падальником, звинувачував у тому, що Джон хоче нагнути вільних людей. Двічі він жбурляв свій ріг Джонові у голову, щоправда, вже без меду. Тормунд був не з тих, хто отак змарнує добрий мед. Джон не звертав уваги. Він не підвищував голосу й не відповідав погрозами на погрози, однак і не поступався в тому, в чому не збирався поступитися з самого початку.

Коли нарешті навкруги намету витягнулися пообідні тіні, Тормунд Велетозгуб — балаклій, сурмач і льодоруб, який ще називається Тормунд Грім-кулак, ведмедицям чоловік, медовий король червоноградський, співрозмовник богів і батько полчищ — простягнув руку.

— Тоді згода, най пробачать мені боги. Бо сотня матерів, я знаю, мені цього ніколи не пробачить.

Джон стиснув простягнуту долоню. У голові дзвеніли слова обітниці. «Я меч у темряві. Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить