Танок драконів - Джордж Мартін
Валка помалу просувалася довгою брукованою вулицею. БОМ! «Ідуть!» БОМ! «Королева! Король!» БОМ! «Дорогу!»
Позаду чулися голоси служниць, які сперечалися, хто сьогодні виграє у фінальній сутичці. Джикі вболівала за велетня Гогора, який більше нагадував бугая, ніж чоловіка, і навіть мав у носі бронзове кільце. Іррі наполягала, що Белакво Костолам своїм молотилом упорається з велетнем. «Служниці — дотрачки,— сказала собі Дані.— Смерть ходить за халасаром назирці». У день її весілля з халом Дрого на бенкеті раз у раз зблискували арахи, й одні люди помирали, поки інші пили та злягалися. Серед комонників життя і смерть ходять за руку, і струмінь крові на весіллі вважається благословенням для шлюбу. А новий шлюб Дані скоро потоне у крові. Ото буде справжнє благословення!
БОМ-БОМ-БОМ-БОМ-БОМ-БОМ-БОМ, гриміли барабани дедалі швидше, тепер чомусь сердито й нетерпляче. Аж тут валка різко зупинилася між рожево-білою пірамідою Пала і зелено-чорною пірамідою Накана, і сер Баристан вихопив меча.
— Чому ми зупинилися? — обернулася Дані.
Гіздар підвівся.
— Дорога перегороджена.
Попереду лежав перевернутий паланкін. Один з носіїв упав на цеглу, перегрівшись від спеки.
— Допоможіть йому,— наказала Дані.— Заберіть з вулиці, поки його не затоптали, нагодуйте і напоїть. У нього такий вигляд, наче він уже два тижні не їв.
Сер Баристан неспокійно зиркнув праворуч і ліворуч. На терасах виднілися гіскарські обличчя, які поглядали вниз холодними й байдужими очима.
— Ваша світлосте, не подобається мені ця зупинка. Можливо, це пастка. Сини гарпії...
— ...приборкані,— заявив Гіздар зо Лорак.— Навіщо їм шкодити королеві, коли вона взяла мене за свого короля-консорта? А тепер допоможіть отому чоловікові, як і наказує моя люба королева,— він узяв Дані за руку.
Наказ виконали бронзові бестії. Дані спостерігала за ними.
— До мого приходу ці носії були рабами. Я їх звільнила. Але паланкін від того не став легшим.
— Щира правда,— озвався Гіздар,— однак тепер цим людям платять за роботу. До твого приходу над тим чоловіком, що упав, одразу появився б наглядач з батогом і почав лупити по спині. А тепер йому допомагають.
Так і було. Бронзова бестія в масці вепра простягнула носієві бурдюк з водою.
— Мабуть, варто мені бути вдячною і за маленькі перемоги,— сказала королева.
— Один крок, другий, а там і на біг перейдемо. Разом ми збудуємо новий Мірін.
Вулиця попереду нарешті була вільна.
— Ідемо далі?
Що Дані лишалося, окрім як кивнути? «Один крок, другий, але куди я рухаюся?»
Під брамою Дазнакового бійцівського кубла височіло двоє бронзових бійців, які зійшлися в смертельному двобої. Один з них тримав меч, а другий — топір, і скульптор зобразив, як вони вбивають один одного; два тіла зі схрещеною зброєю формували арку входу.
«Смертельне мистецтво»,— подумала Дані.
Зі своєї тераси вона багато разів бачила бійцівські кубла. Маленькі поцяткували лик Міріна як віспа, більші нагадували відкриті рани, червоні й незагоєні. Але жодне з них не могло порівнятися з цим. У супроводі Дужого Бельваса і сера Баристана, Дані зі своїм лордом-чоловіком пройшла під бронзовою аркою й опинилася перед величезною цегляною ямою, оточеною ярусами різнокольорових лавок.
Гіздар зо Лорак повів королеву вниз, проминаючи вир чорного, фіолетового, синього, зеленого, білого, жовтого й рудого аж до червоного, де пломениста цегла пасувала до кольору піску в ямі. Навколо з рук торгували ковбасками з собачатини, смаженою цибулею, ненародженими цуценятами на паличці, але Дані не цікавили перекуски. Гіздар набрав у скриню кілька караф охолодженого вина й води, а ще інжир, фініки, дині, гранати, горішки, перець і велику миску сарани в меду. Схопивши миску, Дужий Бельвас прогуркотів: «Сарана!» — і почав хрумати її жменями.
— Дуже смачно,— порадив Гіздар,— скуштуй сама, кохана. Спочатку її обкачують у прянощах, а потім заливають медом, отож вона гостра й солодка водночас.
— Ось чому Бельвас так пітніє,— сказала Дані.— Думаю, я ліпше обмежуся інжиром і фініками.
З протилежного боку ями сиділи грації в різнокольорових мантіях, оточивши строгу постать Галази Галар, яка єдина серед них була в зеленому. Велике панство Міріна займало червоні й жовтогарячі лавки. Всі жінки були в чадрах, а чоловіки пишалися залакованими зачісками у вигляді рогів, долонь і шпичаків. Гіздарові родичі з давнього роду Лораків надавали перевагу токарам у кольорах індиго, фіолетовому й бузковому, а родина Палів обрала рожево-білу смужку. Посли з Юнкая всі були в жовтому; вони розсілися в ложі поряд з королем, оточені рабами і слугами. Менш заможні мірінці зайняли середні яруси, далі від різанини. На чорних і фіолетових лавках, найдалі від ями, юрмилися вільновідпущеники та простолюд. Перекупних мечів, побачила Данерис, теж усадовили нагорі, й капітани сиділи разом з простими солдатами. Вона розгледіла обвітрене обличчя Брунатного Бена й вогненні бакенбарди і довгі коси Кривавобородого.
Її лорд-чоловік стоячи підніс угору руки.
— Велике панство! Сьогодні зі мною прийшла королева, щоб засвідчити свою любов до вас і до свого народу. З її милості й дозволу я повертаю вам ваше смертельне мистецтво. Міріне! Най королева Данерис почує, як ти її любиш!
Почувся вдячний рев десятьох тисяч горлянок, потім двадцятьох тисяч, а потім і всіх. Ніхто не називав Даниного імені — мало хто взагалі міг його вимовити. «Миса!» — натомість кричали люди, що давньою мертвою мовою Гіса означає «матір». «Миса, миса, миса!» — горлали люди, тупали ногами й ляскали себе по животах, поки не почало здаватися, що вся яма труситься. Дані відчула, як її накрила хвиля звуку. «Я вам не мати,— хотілося у відповідь кричати їй,— я — мати ваших рабів, мати кожного з хлопців, які загинули на цьому піску, поки ви ласували сараною в меду». Резнак, який стояв позаду неї, нахилився ближче і прошепотів:
— Ваша препишносте, чуєте, як вони вас люблять!
«Ні,— усвідомлювала Дані,— вони люблять своє смертельне мистецтво». Коли галас почав затихати, вона дозволила собі сісти. Ложа була в тіні, але в голові у Дані гупало.
— Джикі,— покликала вона,— води, будь ласка. У мене пересохло в горлі.
— Сьогоднішні убивства має честь розпочати Храз,— повідомив Гіздар.— Кращого бійця ще не було на світі.
— Був — Дужий Бельвас,— заперечив Дужий Бельвас.
Храз, рослявий мірінець скромного роду, голив з двох боків голову,
