Танок драконів - Джордж Мартін
— Згода,— підтвердив він.
Від Тормундового потиску хруснули кістки. Бодай у цьому дикунський ватажок не змінився. Борода теж лишилася такою самою, хоча обличчя під густим білим волоссям значно схудло, а на червоних щоках прорізалися глибокі зморшки.
— Слід було Мансові тебе вбити, коли була можливість,— промовив він, щосили стараючись розчавити Джонову долоню.— Платити золотом і хлопцями за ріденьку кашу... це жорстоко. Що сталося з чудовим юнаком, якого я пам’ятаю?
«Його обрали лордом-командувачем».
— Кажуть, коли угода чесна, обидві сторони лишаються незадоволень За три дні?
— Якщо доживу. Дехто з моїх, почувши ці умови, плюне мені в обличчя,— сказав Тормунд, нарешті відпускаючи Джонову руку.— Твої ворони також нарікатимуть, знаю я їх. І це добре. Я повбивав вас, клятих вилупків, стільки, що не полічити.
— Коли перейдете на південний бік Стіни, краще про це так голосно не розводьтеся.
— Ха! — розреготався Тормунд. Це теж у ньому не змінилося: він сміявся легко й часто.— Мудрі слова. Не хочеться, щоб ворони заклювали мене до смерті,— ляснув він Джона по спині.— Коли всі мої люди опиняться в безпеці за Стіною, ми з тобою ще розділимо мед і м’ясо. А поки що...
Дикун зірвав з лівої руки браслет й кинув його Джонові, потім зірвав такий самий браслет з правої руки.
— Твоя перша платня. Я їх отримав від батька, а він — від свого батька. Тепер вони твої, ти, чорний злодійкуватий байстрюк!
На браслетах зі старовинного золота, суцільного і важкого, були вирізьблені руни перших людей. Тормунд Велетозгуб носив їх, скільки пам’ятає Джон: вони були такою самою невід’ємною його частиною, як борода.
— Браавосяни їх переплавлять,— сказав Джон.— Це просто ганебно. Мабуть, ви краще їх лишіть.
— Ні. Не хочу, аби потім говорили, що Тормунд Грім-кулак змусив вільних людей віддати всі цінності, а свої скарби притримав,— мовив він і посміхнувся.— Але я лишу браслет, якого ношу на своєму члені. Він більший за цю дрібноту. Тобі з нього торквес можна зробити.
— Ви не змінилися,— не стримав сміху Джон.
— Ще й як змінився,— озвався Тормунд, і усмішка розтала, як сніг улітку.— Я вже не той, яким був у Червонограді. Я бачив забагато смерті, та й гірші речі також. Мої сини...— Тормундове обличчя скривилося від горя.— Дормунд поліг у битві за Стіну, а він же був ще зовсім хлопчик. Його зарубав один з ваших лицарів, якийсь покидьок у сірій криці, з метеликами на щиті. Я бачив, як це сталося, але не встиг добігти — мій хлопчик уже помер. А Торвінд... його забрав мороз. Він завжди був хворобливий. Просто однієї ночі взяв і помер. А що найгірше, ми й не знали, що він помер, аж тут він піднімається — блідий, з блакитними очима. Довелося мені власноруч його прикінчити. Важко це було, Джоне,— в його очах заблищали сльози.— Від був слабак, якщо по щирості, але це був мій хлопчик, я його любив.
— Мені дуже прикро,— поклав йому руку на плече Джон.
— Не варто. Ти ж не винен. На твоїх руках є кров, це правда, так само як і на моїх, але кров не його,— похитав головою Тормунд.— І в мене ще лишилося двоє дужих синів.
— А донька?..
— Мунда,— на Тормундові вуста повернулася усмішка.— Взяла собі за чоловіка отого Рика Довгосписа — можеш у таке повірити? У хлопця в штанях більше, ніж у голові, якщо хочеш знати мою думку, але обходиться він з нею добре. Я його попередив: якщо колись її скривдить, я йому кабаку відірву й до крові його нею відлупцюю... Тобі вже час вертатися,— він від усієї душі ляснув Джона по спині.— Якщо ти тут ще трохи затримаєшся, твої там вирішать, що ми тебе зжерли.
— Тоді на світанку. За три дні. Спочатку хлопці.
— Я чув це вже десять разів, вороне. Можна подумати, що ми один одному не довіряємо,— сплюнув він.— Спочатку хлопці, ясно. Мамонти йдуть в обхід. Ти попередиш Східну варту. Я подбаю, щоб мої не билися й не штурхалися у вашій клятій брамі. Вишикуються, як каченятка. А я буду за качку. Ха! — Тормунд вивів Джона з намету.
День був ясний і безхмарний. Після двотижневої відсутності на небо повернулося сонечко, і Стіна на півдні височіла блакитно-біла і блискуча. Від старших людей у Чорному замку Джон чув приказку: «У Стіни настрій змінюється частіше, ніж у Божевільного Короля Ейриса»,— іноді казали вони, а іноді приказка звучала так: «У Стіни настрій змінюється частіше, ніж у жінок». Хмарного дня Стіна була мов з білого каменю вимурувана. Безмісячної ночі вона здавалася вугільно-чорною. За снігопаду вона була мов зі снігу виліплена. Проте в такі дні, як сьогодні, кригу ні з чим не можна було переплутати. В такі дні, як сьогодні, Стіна сяяла, як септонів кристал; сонце підсвічувало кожну шпарину та шкалубину, і на прозорих брижах танцювали крижані веселки. В такі дні, як сьогодні, Стіна була прегарна.
Біля коней стояв Тормундів найстарший син, розмовляючи зі Шкіряком. Вільні люди дали йому прізвисько Тореґ Тичка. Він був одного зросту зі Шкіряком, зате батька перевищував на цілий фут. Спиною до них грівся біля вогню Гарет на прізвисько Кінь, здоровань з Кротівки. Вони зі Шкіряком були єдині, кого Джон узяв з собою на переговори: якби приїхав більший гурт, могли б виникнути підозри, що Джон боїться, та й якби Тормунд хотів пролити кров, і двадцять вояків Джонові б не допомогло. Для захисту достатнього і Привида: деривовк здатен легко занюхати ворога, навіть якщо той ховає справжні наміри за посмішкою.
Але Привид десь побіг. Стягнувши чорну рукавичку, Джон заклав два пальці в рота і свиснув.
— Привиде! До мене!
Зненацька вгорі почулося ляскання крил. З гілки старого дуба злетів Мормонтів крук і всівся на Джонове сідло.
— Зерна,— закрукав він,— зерна, зерна, зерна.
— Ти теж за мною прив’язався? — Джон хотів зігнати птаха, але зрештою погладив по пір’ю. Крук скоса глянув на нього одним оком.
— Сноу,— пробурмотів він, багатозначно покивавши головою. І тут з-поміж дерев з’явився Привид разом з