Танок драконів - Джордж Мартін

Відкашлявшись, Норі сплюнув.

— Ви ще мир укладіть з вовками і стерв’ятниками.

— У мене в підземеллях завжди мир і спокій,— буркнув Старий Флінт.— Віддайте Плаксія мені.

— Скількох розвідників убив Плаксій? — запитав Отел Ярвик.— Скількох жінок зґвалтував, убив, украв?

— У мене трьох,— сказав Старий Флінт.— А тих дівчат, яких не забирає, він осліплює.

— Коли чоловік вбирається в чорне, йому відпускаються всі злочини,— нагадав їм Джон.— Якщо ми хочемо, щоб вільні люди воювали з нами пліч-о-пліч, ми маємо пробачити їм колишні злодіяння, як пробачили б нашим людям.

— Плаксій не дасть обітниці,— наполягав Ярвик.— Він не вдягне чорний плащ. Йому не довіряються навіть інші нальотчики.

— Необов’язково довіряти людині, щоб мати з неї користь...— («В іншому разі яку б я мав користь з усіх вас?») — Нам потрібен і Плаксій, і всі інші. Хто знає дикий праліс краще за дикунів? Хто знає наших ворогів краще за того, хто з ними воював?

— Плаксій знає тільки, як ґвалтувати й убивати,— сказав Ярвик.

— Якщо дикуни перейдуть на цей бік Стіни, вони втричі перевищуватимуть нашу чисельність,— сказав Бовен Марш.— І це я рахую тільки Тормундів загін. Додайте сюди людей Плаксія і тих, що у Крутодомі, й вони зможуть покінчити з Нічною вартою за одну ніч.

— Війни виграються не самою лише чисельністю. Ви їх не бачили. Половина з них — напівмерці, які ледве ходять.

— Як на мене — хай у землі лежать,— сказав Ярвик.— Вибачте за такі слова, мілорде.

— Не вибачу,— сказав Джон голосом холодним, як вітер, що дер їхні плащі.— У таборі повно дітей — сотні, тисячі. І жінок.

— Списосуджених.

— Є і такі. Але більше матерів і бабусь, удовиць і дівиць... їх теж ви хочете приректи на смерть, мілорде?

— Братам не можна сваритися,— втрутився септон Селадар.— Клякнімо й помолімося Стариці, щоб освітила нам шлях до мудрості.

— Лорде Сноу,— сказав Норі,— а де ви збираєтеся розмістити цих своїх дикунів? Сподіваюся, не на моїх землях.

— Ага,— підхопив Старий Флінт.— Якщо хочете віддати їм Дар, це ваші проблеми, але дивіться, щоб вони звідти не розбрідалися, бо я вам голови їхні надішлю. Зима вже на порозі, мені зайві роти не потрібні.

— Дикуни залишаться на Стіні,— запевнив їх Джон.— Більшість із них розміститься в покинутих замках.

Варта вже поновила малочисельні гарнізони у Крижаному Кордоні, Довгому Кургані, Соболевому палаці, Сіроварті та Глибокому Озері, але десять замків узагалі лишалися порожніми й покинутими.

— Оселимо в них подружні пари з дітьми, усіх дівчат-сиріт плюс хлопчиків-сиріт до десятьох років, літніх жінок, удовиць з дітьми й усіх жінок, які не хочуть воювати. Списосуджених відішлемо в Довгий Курган, де вони приєднаються до своїх сестер, а самотніх чоловіків — до інших фортів, які ми знову відчинили. Всі, хто вбереться в Чорне, лишаться тут або поїдуть у Східну варту чи Тіняву вежу. Тормунд очолить Дубощит, щоб бути близько під рукою.

Бовен Марш зітхнув.

— Якщо ми не погинемо від їхніх мечів, то погинемо від їхніх ротів. Цікаво, як лорд-командувач збирається годувати Тормунда і його тисячі?

На це питання Джон очікував.

— Через Східну варту. Привеземо скільки треба харчів кораблями. З приріччя, зі штормових земель, з Видолу Аринів, з Дорну й Розлогів, через вузьке морс з вільних міст.

— І ми розплатимося за ці харчі... чим, можна запитати?

«Золотом Залізного банку Браавоса»,— міг би відповісти Джон.

Натомість він промовив:

— Ми погодили, що вільні люди можуть залишити собі хутро і шкури. Коли прийде зима, вони їм знадобляться. Всі інші цінності вони повинні здати. Золото і срібло, бурштин, коштовне каміння, прикраси — все, що можна продати. Ми відішлемо це кораблями за вузьке море і продамо у вільних містах.

— За всі дукати дикунів,— сказав Норі,— мабуть, вам вдасться купити жменю жита. Може, дві жмені.

— Лорде-командувачу, а чому не поставити перед дикунами вимогу, щоб вони здали і зброю? — запитав Клайдас.

Шкіряк аж розреготався.

— Ви хочете, щоб вільний народ бився з вам пліч-о-пліч проти спільного ворога, І як нам це робити без зброї? Чи ви хочете, щоб ми жбурляли у блідавців сніжками? Чи видасте нам дрючки, щоб з ними битися?

«Та зброя, з якою ходять дикуни, переважно мало чим від дрючків відрізняється»,— подумав Джон. Дерев’яні битки, кам’яні сокири, обушки, списи з обпаленими вістрями, ножі кістяні, кам’яні та з драконового скла, плетені щити, кістяна броня, дублена шкіра. Тенійці кують бронзу, а такі нальотчики, як Плаксій, ходять з краденими з трупів сталевими і залізними мечами... але навіть вони зазвичай старі, пощерблені за багато років використання й побиті іржею.

— Тормунд Велетозгуб ніколи з власної волі не роззброїть своїх людей,— сказав Джон.— Він не Плаксій, але він і не боягуз. Якби я почав вимагати від нього таке, дійшло б до крові.

Норі прочесав пальцями бороду.

— Ви можете розмістити своїх дикунів у цих зруйнованих фортах, лорде Сноу, але як примусити їх там залишатися? Що може зупинити їхнє просування на південь, у родючіші й тепліші краї?

— В наші краї,— докинув Старий Флінт.

— Тормунд заприсягнувся. Він служитиме разом з нами до весни. Плаксій та інші їхні капітани змушені будуть дати таку саму присягу, бо в іншому разі ми їх за Стіну не пропустимо.

— Вони обдурять,— похитав головою Старий Флінт.

— Плаксієве слово нічого не варте,— мовив Отел Ярвик.

— Це безбожні варвари,— докинув септон Селадар.— Навіть на Півдні всім відома зрадливість дикунів.

— Ота битва унизу, пригадуєте? — схрестив руки Шкіряк.— Я був на іншому боці, ви не забули? А тепер я ношу чорне вбрання і вчу ваших хлопчаків убивати. Хтось обізве мене перекинчиком. Може, це й так... але я такий самий варвар, як ви — ворони. І в нас також є боги. Ті самі боги, що й у Вічнозимі.

— Боги Півночі, яких шанують ще з часів задовго до Стіни,— підтвердив Джон.— Саме цими богами і присягнувся Тормунд. І він дотримає своє слово. Я знаю його, як знав і Манса Рейдера. Я з ними разом