Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Клавдій жестом зупинив людей, які юрмилися у дверях. Підійшов до простертого тіла. Провів над ним долонею, наче гладив. Рука нічого не відчула — ніби на паркеті було порожньо.

Він узяв мертву жінку за плече і з зусиллям обернув обличчям догори.

Кров відьми. Чорна, мов смола. Клавдій тільки зараз помітив, що на ній синій халатик гримера. Між двома нагрудними кишеньками руків’я срібного ритуального кинджала, що дарує миттєву та гарантовану смерть. Прекрасна доля для кожної відьми. Гарний кінець.

— Що… тут… панове, ви…

Інквізитор озирнувся. Відсунув ліктем перелякану зірку, яка з жахом тупцювала на порозі своєї гримерної.

Як там покійниця висловилася: «свіже м’ясо?..»

Стяг-відьма, пророчиця. «Одниця, так, так!..»

Що вона ще навіщувала?..

За дверима, перед фронтом переляканої юрби адміністраторів і служок, стояв куратор Мавин, й очі його палали холодно та хижо.

  (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)

— …То куди вас?

Пасажирів двоє. Хлопець років шістнадцяти та дівчисько в довгому чорному плащі; піднятий комір закриває її обличчя до самих очей.

— Проїзд Миру? Ого, у цей час такі затори…

— Ми не поспішаємо.

Машина ледь повзла. Клав утискався спиною в шкіряне сидіння і міцно стискав у руці холодну Дюнчину долоню.

Тепер усе буде по-іншому. Він не дозволить полювати на неї, він нікому її не віддасть. Багатолюдна Віжна — не порожня спортбаза, спробуй вистежи серед мільйонів єдиний Дюнчин слід…

Він винайняв кімнату в центрі. Спустошив заповітний рахунок, заведений з метою придбати спортивну машину. Комірчина на п’ятнадцятому поверсі тісного, наче вулик, будинку, де навіть сусіди не знають один одного; тепер у них з Дюнкою буде справжнє спокійне життя. Наче нічого ЦЬОГО і не було…

Він здригнувся, стиснув руку міцніше. Йому було страшно. Він боявся за Дюнку — але і Дюнки також. І чи не більше. Його мозок не міг подолати цю суперечність; Докія померла… Докія повернулась… Вона в могилі — і сидить поруч…

Зусиллям волі він заборонив собі замислюватися. Про життя не можна думати — жити не захочеться. Не будемо випереджати час, будемо вирішувати проблеми в міру їх надходження…

На Дюнчиній спині проступає пляма вологи. Мокрий купальник проступає крізь плащ…

— Тобі не зимно?

Заперечення. Тепер їй не буває зимно. Ніколи. І пальці крижані, мов зима…

Вона відчула його настрій, трохи обернулася. Стиснула його долоню — ледь-ледь:

— Клаве… Не… залишай… мене.

Кімнатка завбільшки з автобус. Над вулицею балкон — напівкруглий, з іржавими перилами. У Клава, коли вийшов покурити, одразу запаморочилося в голові, бо під ногами текли назустріч один одному два безупинних потоки — блискучий метал, сліпучі фари, роздратоване гудіння… Оси. Стривожений рій. Ночі — наче і не було. Неприродне світло.

Дюнка на продавленому дивані. Скинула плащ і залишилася у своєму проклятому зміїному купальнику.

— Зніми його, — пошепки попрохав Клав. — Давай його… спалимо.

Вона слухняно кивнула. Не чекав. Скинула шлейку з плеча. Другу; Клав дивився, не здогадався відвести очі. У ТОМУ житті він не бачив її оголеною. І не може судити, змінилася вона З ТИХ ПІР чи ні…

Її груди були біліші від решти тіла. Смага… Не бронзова, а сіра, мов попіл. Ні, це світло з вулиці…

Дівчина підвелась, аби стягнути зміїну смужку зі стегон. Клаву закортіло замружитися. Купальник перетворився на мокрі пута, що скрутилися у неї на колінах.

Його пройняв жар. Він мимохіть вхопився за пряжку власного паска; Докія звільнилася від купальника і випросталась:

— Клаве…

Волосся на голові його стало сторч. Він мало не скрикнув — так боляче зіштовхнулися в ньому два однаково сильних, однаково безжальних знання.

Кохане тіло. Його дівчина. Його жінка. Вперше…

Мокре волосся. Крижані долоні. Босі сліди на померзлому піску. Задушливий запах квітів на кладовищі та обличчя її у жалобній рамці…

Він бачив її мертвою. ЯК тепер йому…

— Клаве… не… жени… мене…

— Ні, — сохле горло, холод у грудях, — але…

— Не бійся… Я люблю тебе… Кохаю… Обійми мене, Клаве, я так довго…

Кров на підборідді: він прокусив свою нижню губу.

— Не зараз…

— Клаве…

Не можу, — скорився він. Не… Можу.

Дюнка стояла поруч, руки холодні, мов рибки. Наче довго пробула в річці.

Справді, довго.

Він усилує себе повірити, що час відступив на дев’ять місяців. Що зараз червень, завтра іспити, Дюнка просто перекупалася і перемерзла. Примусить забути похорон і жахливий запах квітів. Розволошеної землі. Забути. Негайно.

— Клаве…

— Зараз, Дюнонько. Зараз…

У цього поцілунку був присмак крови.

— Клавдію…

Він зціпив зуби. Він вирішив.

Телефон ридма ридав. Довгими гудками-зойками: підійди до мене, підійди. Візьми трубку, це ж так важливо, від цього залежить людське життя…

Чи не людське? Відьма… Нелюд…

Назар не чув. Висмикнув шнур, запровадив тишу і спокій у