Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

За тиждень до початку весни він випрохав у приятеля-весляра ключі від котеджу на спортбазі.

Під стелею жевріла лампочка в абажурі з павутиння, і тіла здохлих мух відкидали на фанерну стіну непропорційно великі тіні. Червоніли розпечені спіралі електричного каміна, в куті жовтогаряча купка рятівних жилетів, а вздовж стіни, наче вартові, червоні лаковані весла. Клав сідав на продавлене ліжко і чекав.

Він не знав, звідки вона з’являється. Чи ходить вона через МЕЖУ, чи просто ховається у лозняку. Чи, може, під водою?..

Дерев’яні сходинки старого будинку тихенько поскрипували під її босими стопами. Від цього звуку він щоразу відчував миттєву слабість знетямлення. І переступання крапель — кап… крап…

Зі скрипом прочинялися двері. Дюнка — мокре, не зібране в зачіску волосся на плечах. Прозорі струмочки води збігають пасмами. Тьмяно мерехтить зміїна шкіра вологого купальника…

Спочатку йому було дуже важко. Він верз нісенітниці, аби приховати болючий дискомфорт і страх. У такі дні Дюнка мовчала, ледь посміхалася стуленими вустами і журливо кивала. З розумінням.

Потім заспокоївся. Звик, почав по-справжньому чекати побачень — без тремтіння у колінах, зомлівань і нічних жахів. Дюнка звеселіла, і він нарешті повірив, у її повернення.

Він говорив, вона слухала. Усі розмови були ні про що; інколи вона клала холодну долоню йому на плече, і він зціплював зуби, аби не здригнутися. Брав її руку до своєї. З крижаної вона раптом ставала гарячою, Клав торкався її губами і бурмотів, мов заведений: «Дюнко, я нікого, крім тебе… Ти не могла би повернутися зовсім? Підемо зі мною, будемо жити в місті, хочеш, я покину ліцей…»

Вона мовчала і загадково посміхалася. Чи «так», чи «ні»…

А потім зникала — тендітна постать з пальцем біля уст, уособлення вічного мовчання. Він залишався у спорожнілій кімнатці, ходив з кута в кут, рахував до ста і виходив «замітати сліди», буквально, старою мітлою. На стежині. Далі, в очереті, сліди губились; Клав відпочивав, дивився на ранні зорі, та йшов на автобусну зупинку, щоби через день приїхати знову…

Юлек Мітець мовчки зрадів зміні в настрої сусіди. У Клава нарешті з’явилася дівчина — «стаціонарна», порядна, не те, що Лінка; Юлек вважав себе причетним до зцілення приятеля — недарма так довго і ненав’язливо підштовхував його до такої думки. Познайомив Клавдія з красунею Мірою, своєю власною подругою, і нехай у Клава з Мірою не склалось — врешті-решт, хлопець знайшов таки своє заспокоєння!..

Єдине, що не подобалося чемному Юлеку, — постійний запах тютюну, що оселився в їхній кімнаті. Клав курив, як хімкомбінат. Дешеві смердючі цигарки.

На початку весни Клаву виповнилося сімнадцять. Хронічна душевна напруга, любов, радість і таємниця, які він постійно носив у собі, робили його напрочуд привабливим для дівчат; Юлєк тільки зітхав, коли знаходив під дверима чергове грайливе послання. Клав посміхався куточком уст, і життєлюбний незграба Мітець дивувався його просто-таки лицарській вірности. Треба ж, який однолюб, убік і поглянути боїться!..

Його звали Пров; на чистому майданчику сходів перед вузькими дверима його помешкання пахло вологим пилом і тютюновим димом. Івга закусила губу — цей запах, візерунок на брунатному дермантині та химерно вигнута ручка дверей нагадали їй той день, коли Назар уперше привів її на свою міську квартиру. Наче час, знущаючись, повернувся, і все, що трапилося з нею колись, тепер повторюється, наче в кривому дзеркалі.

— Заходь.

У передпокої запах був інший — клею, мила і ще чогось невизначеного; вона проковтнула в’язку слину.

— Кави?

Від думки про каву Івгу пересмикнуло. Всі ці дешеві кав’ярні з однаковими білими горнятками, погляди завсідників — недобрі, хтиві…

Чаю б або молока, — з тугою подумала Івга, але губи зліпилися намертво, і вона мовчки похитала головою.

— Їсти будеш?

Руда голова згідливо хитнулась — поспіхом, навіть занадто.

— Посидь поки… Розслабся, картинки ось подивись…

Якийсь час вона тупо розглядала запорошений тенісний м’ячик, що визирав з-за ніжки шафи, потім осягнула, що сидить на краєчку м’якого крісла зі злегка потертими бильцями. Межі світу розширилися ще, і вона побачила низенький столик з купою журналів, канапу під кошлатим коцом і прямокутник сонячного світла на підлозі. Між світлом і тінню, самим термінатором, повзла сіра кімнатна муха.

Івга зітхнула; налякана комаха здійнялася під стелю й закружляла довкола білого плафона з наклеєним на ньому оголошенням: «Зоопарк потребує: охоронця, прибиральника і слонопротирача задньої частини…»

Івга облизала спаленілі губи і роздивлялася довкола вже свідомо. Сонячний промінь падав з-за серпанку — на підвіконні горщик з пінопластовою пальмою. На стовбурі — гумова мавпочка. На вершечку — надірваний пакетик червоного перцю.

Дівчина через силу всміхнулась. Пров насвистував на кухні, хлюпав водою з крана, дзенькав посудом; од цих звичних, домашніх звуків у неї паморочилося в голові.

Відхилилася на спинку крісла, заплющила очі. Хто б подумав, що шум води на кухні має таку чарівну силу. Приглушені кроки, брязкання посуду, сонячне світло… Це дійсно. Зараз. Немає ні нявок, ані інквізиції. Ні минулого, ні майбутнього. Її життя триває… триває, доки триває ранок…

Вона посміхнулася вже впевненіше. У сонячному промені крутилися порошинки; строкаті шпалери видавалися ще строкатішими від розсипу наклеєних фотографій, картинок і журнальних вирізок. Івга відштовхнулася руками і підвелася.

Зимова ковзанка, на кризі танцює жінка, одяг якої — лише ковзани та червоний шалик довкола шиї. Пров верхи на гімнастичному «козлі», що стоїть у річці. На цьому ж «козлі» вже четверо: троє чоловіків і дівчинка років дванадцяти, на їхніх витягнутих руках — величезний удав, живий, справжній…

Кутик фото акуратно пробито голкою. На нитці: синій автобусний квиток, пластмасове кільце з тих, які видають школярам за перемогу у вікторині, і пакетик шипучого напою. Талісмани, значимі тільки для своїх власників…