Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Вони вихопились Івзі назустріч. Подібні, мов близнятка — утім, роздивлятися не було часу. Обидві молоді, бліді, у дранті; в очах тваринний жах. Несамовитий, наче те, що переслідувало їх у темряві, було страшніше від смерти.
Дівчина відсахнулася; вони пробігли, не помічаючи, хоча мало не збили її з ніг. Від них пахло чимось, чому Івга не могла дати назви — та ще відчутніше пашіло жахом, і вона втратила контроль над собою.
Бігти. Домчати до метро, вирватися на вулицю, геть од моторошної жовтої стіни… Ще трохи, тільки мчати з усієї сили, зі шкіри випнутись…
Ті двоє бігли попереду; коли вони пірнули в темну тушу вагона, Івга повірила, що там порятунок. Холодно зблиснула рейка; здираючи долоні, вона видряпалася з іншого боку — непотрібна сумка лишилася під вагоном, їй уже нічого не потрібно. Нічого… Повзла під вагонами… лисиця, яку зусібіч облягли мисливці. Рудий звір, який заплутує сліди… Цькування… Візьми її!.. Відьма!..
Яскраве світло ліхтариків віддзеркалилося від бляшанки. Вона закричала; двоє близнючок закричали теж. Івга позбулася людського розуму, перетворилася на тварину, яка висить на волосинці між життям і смертю… Візьми! Останнім зусиллям вона кинула тіло у вузьку щілину стіни. Там порятунок, там…
Її схопили за ногу. Бліді жінки заволали знову — у два голоси, тоскно і моторошно.
Їх було багато. Вони були всюди — кільцем. Чорні вбрання, які зливалися з ніччю, незугарні лейбики зі штучного хутра… Ось вони поклали руки на плечі один одному, ступили вперед…
Зик.
Коло танцю зімкнулось. Наче хижа квітка, яка вловила муху і вдоволено поводить тичинками; шлунок, що перетравлює все живе, яке потрапило до нього. Знаряддя жахливої страти — танок чугайстрів.
Коло. Низка складних рухів — то повільних і заколисливих, а то миттєвих, стрімких; верстат, що витягує жили. Рама чорного, бузувірського колеса; танок смерти…
…і запах фіалок. Неприродно сильний.
Земля стала дибки.
З кожним рухом множилися незримі тіні, які полонили свої жертви. Наче пульсуючі шланги з присосками, що всмоктують життя і душу. Дві тіні б’ються у довгій агонії і третя — божевільна Івга, яка безголосо кричить.
Задушлива ніч, що вивертає й відшкрібує тельбухи з вивернутої шкіри…
— Відьма…
Здається, на мить їй дозволили втратити свідомість. Вхопили за руки і плечі й потягли по дрібним камінцях, що впинались у тіло. Ніч перетворилася на день — їй у обличчя вдарило світло кількох ліхтариків одразу, і вона скинулася, намагаючись повернути ніч.
— Тихо, дурна…
— Влізла…
— Згодом, згодом…
Їй дали спокій.
Ось чому ці нявки так горлають. Ось що вони, приблизно, почувають… Лишається тільки порожня шкіра. Як панчоха. На перший погляд — тонкий, химерний комбінезон. З пластинками нігтів. Білими кулями очей. Волоссям на пласкій голові…
Чугайстри закінчили. Івга тільки й спромоглася, що відповзти подалі вбік. Під вагон, де її одразу ж знайшли.
— Йди сюди…
Вона не чинила опору.
— Ти відьма? Що ти тут робиш, дурепо?
Вона би пояснила їм. Пояснила би…
— Розклеїлося дівчисько, — сказав один, на чиєму ліхтарику був жовтий сонячний фільтр. — Нічого вештатися по ночах і пустках. І тікати нема чого, коли не нявка…
Івга відчула, як її безсилу руку заводять на чиєсь жорстке плече:
— Підемо, дівчинко… Ти, — це колезі, — свої проповіді в письмовому вигляді… Про те, як поводитися молоденьким відьмам, які ініціюватися не бажають, а на облік стати бояться. Так? — це Івзі.
Вона судомно схлипнула. Надто скоро все зрозумів і надто добре пояснив це власник жорсткого плеча; земля хитнулася під ногами, довелося вхопитися за хутряний жилет.
— Ти не бійся… Ми тебе не чіпатимемо. Навіщо ти нам, дурепо… — це той, з фільтром. — Інші, можливо, і скористалися би з нагоди, та нам нема потреби, у нас дівчаток таких… та й не таких, чистіших і гарніших, треба сказати…
Хтось засміявся. Хтось незлосливо кинув — «заткайся»… Хоч як їй боліло, Івга все ж не втратила здатности робити висновки: власник фільтра серед них блазень. Блазень-Чугайстир, так не буває, але ж от, є…
— Гей, дівча, це твоя сумка? Чи когось із ТИХ?
Руда мовчки притиснула сумку до грудей.
Їхні машини стояли по той бік стіни. Критий фурґон з жовто-зеленою блималкою на даху й кілька легковиків, пошарпаних і не дуже.
— Тебе підкинути? — високий Чугайстир з круглою, поголеною головою розчинив перед дівчиною дверцята фургона; під пахвою він недбало тримав згорнутий пластиковий мішок на «змійці». Івга знала, що в ньому.
І знання це так виразно проступило в неї на обличчі, що той, на чиє плече вона спиралась, примирливо повторив:
— Не бійся…
Вона мотнула головою. Не сяде вона туди, навіть під страхом смерти. Швидше ляже під його колеса…
— Хочеш, я тебе довезу? — раптом чи то спитав, чи то запропонував блазень. — У мене «макс», ти ж звичайних машин не боїшся?
Усі вони, хто півгодини тому були коліщатками страхітливого механізму, зараз цілком по-людськи розмовляли в неї за спиною. По черзі заводилися машини; Івга раптом зрозуміла, що стоїть біля зачинених дверцят фургона, довкола неї вже нікого, і той, за кого вона трималася, домовляється про щось з високим, і обидвоє називають майбутній день не «завтра», а «сьогодні»…
А небо вже не чорне — темно-сіре, каламутне. Світанок.
— Тобі що, їхати нема куди? — тихо спитав блазень. — Дому немає? Вигнали, чи ти нетутешня? Без грошей?
Вона хотіла рішуче відкараскатися від нього, але замість цього
