Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

йому на лікоть тонкий невагомий плащ. Усе облаштування камери складалося з довгого дубового стола і крісла з високою, різьбленою спинкою; сів і автоматично потягнувся за цигаркою — крізь непроникний шовк плаща рука намацала пачку. Отямився. Накрив голову каптуром; тканина із запахом нафталіну і вільгости до губ закрила обличчя. Прорізи навпроти очей; за хвилину він не відчуватиме незручности. Призвичаївся.

Деякий час у камері панувала тиша; Клавдій дивився просто перед собою. Зустріч з відьмою не терпить легковажности; він по краплині наповнювався Великим Інквізитором.

— Вперед, — сказав він нарешті. — По одній.

Протяжний поскрип кованих дверей; завіси, за традицією не змащували. Клавдій чекав.

Молода. Не більше тридцяти. Зап’ястя і кісточки в скрипицях — отже, її вважають небезпечною. Байдужо-зверхнє обличчя…

Очі в прорізах звузились. Та, яка стояла зараз перед ним, була щит-відьмою, і ті, хто виловили і закували її, зовсім не були дурними. Відьма, на долю якої вже випадали зустрічі з Інквізицією, — близька присутність Старжа була їй нестерпна, однак зовні це ніяк не виявлялося. Вона зустріла удар мужньо — і звично; так згрубіла шкіра приймає удар батога.

— Вітаю, щите, — сказав Клавдій. — В тебе є ім’я?

Відьма мовчала. За спиною її двома темними стовпами височіли вартові.

Клавдій поклав руку на папери, що лежали перед ним:

— Маґда Ревер. Мені однаково, назвали тебе так при народженні чи ти сама нагородила себе цим ім’ям… Можливо, хочеш жити?

Хвиля його натиску накрила її з головою; Клавдій упіймав зверхній погляд і вґвинтився у нього, вимірюючи «рівень колодязя». Відьма смикнулась, але в широко розплющених очах не було болю. Щит цей кували не дилетанти.

Клавдій сперся об спинку крісла. За єдиною шкалою її «колодязь» — сімдесят два. Високо. Навіть надто. Небезпечно…

— Розумієш, що на тебе чекає? Будеш говорити — чи я допоможу тобі розповісти те, що мені потрібно?

Маґда Ревер сіпнула щокою:

— Не зумієш.

— Хіба? — Клавдій подався допереду.

Він не збирався виконувати своєї погрози. Після важкого дня в нього не було ніякого бажання продиратися крізь щит рівня сімдесят два; однак відьма сприйняла його рух буквально.

Губи її розквітнули дівочою, майже дитячою посмішкою; зім’ятий діловий костюм, у якому її взяли, з брудно-сірого зробився сніжно-білим, розповзся клаптиками й упав на кам’яну підлогу. Маґда Ревер лишилася голою; скрипиці, які з’єднували її зап’ястя і кісточки, здавалися породженням сексуального збочення.

Вона закинула голову, тілом її пройшла довга, глибока, хтива судома. Перса напружились і затремтіли; у вухах Клавдія глухо вдарили барабани. Голосніше, ще…

Він зціпив зуби і викинув уперед праву руку. Відьма не стримала болісного зойку.

Кілька хвилин Клавдій роздивлявся власну тінь, що тремтіла разом з вогнем смолоскипа, слухав, як спадає напруга. Такі-от віражі він не полюбляв особливо: після цього надто довго почуваєшся жеребцем, надто сильно зневажаєш себе…

Він здійняв очі. Маґда Ревер скоцюрбилася, але лишилася на ногах; на ній знову був сірий костюм, і вартівники за її спиною були незворушні. Вони нічого не бачили. Щит-відьма не розпорошується на ціле товариство…

— Маґдо, — прошепотів він. — Ти заробила своє вогнище.

Вона здригнулась, проте очі не змінили свого відчужено-зверхнього виразу.

— У тебе дві години на роздуми… Я хочу зробити Рянку округом без відьом. Це складно — але ти допоможеш мені…

Губи відьми розповзлись.

— …або не допоможеш, — незворушно провадив Клавдій, — і в ката не буде приводу для сумнівів.

Щит-відьма мовчала. Під маринаркою раптом виразно окреслилися перса; він процідив крізь зуби:

— Ми поїдемо до Рянки. І ти передаси мені всі ці тоненькі ниточки… не смикайся. Ти це зробиш, чи хто інший. Хтось та зробить…

Він скинув руку на знак завершення допиту. Маґда хотіла щось сказати, але передумала, тільки очі її на мить стали вузькими, як фортечні бійниці.

— Номер сімсот дванадцятий, Маґда Ревер, — сказав Клавдій у простір. — Режим утримання — жорсткий.

Дві години, відведені їй на роздуми, щит-відьма проведе в стаціонарних скрипицях, в одиночці, де в кожну стіну вмуровано знак «дзеркала» і навіть думки відбиваються од стін і повертаються до свого джерела…

Коли Маґда прагне жити, їй доведеться думати про приємне. Клавдій криво всміхнувся.

Від думки про куратора округу Рянка посмішка його стала зловтішною; принаймні, отепер він знає, що сказати людині, яка ось уже кілька неприємних годин сидить у його приймальні. Знає, заради чого принизив колегу — не з вродженої паскудности характеру і не з помсти за колишні інтриґи; затримання щит-відьми увінчало би рянчанина лаврами, коли б відбулося перед епідемією, а не під час неї. Тепер бідака не дочекається хвали…

Клавдій притлумив бажання курити. Сіпнувся, коли згадав Маґду, і присягнув собі працювати сьогодні до нестями. Аби будь-які бажання зникли взагалі, Як у мерця.

— Далі, — сказав він глухо. — Наступна.

Скрип. Жінка без кайданів. Засичала й осіла на руки вартівників.

Звичайна робоча відьма. Середня за багатьма показниками: незрозуміло, чому її відзначили серед інших і доправили до нього на допит. Хоча з «колодязем» тут щось негаразд. Дивний якийсь.

— Підводься, — неголосно сказав він.

Вартівникам доводилося підтримувати її. Вона безсило повисла на них; захисних сил у неї вистачило лише на те, аби не знепритомніти.

— Давай не будемо воювати, — він трохи припасував до очей прорізи. — У тебе немає сил для цього, у мене — бажання… У Рянці — що? «Удар» чи «тенета»?

— Не знаю, — прохрипіла вона з ненавистю; за брехню він уґвинтився в погляд допитуваної і заміряв «колодязь».

Відьма загарчала, не в